Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

Тут київський начальник повернувся до цивільного і так на нього глянув, що той одразу погодився:

- Та хіба ми не люди? Все розуміємо: складні погодні умови, великий район пошуків, опади у вигляді снігу, вищі середньостатистичних… Аби тільки ваші, міністерські нам за статистику козячу морду не робили.

Київський гість навіть образився:

- Хто у нас у міністерстві працює - ти чи я? Раз сказав - не смикай хлопця - значить не смикай. А щодо снігу - то правильна думка. Розтане… струмочки побіжать… крига скресне… правда і випливе. Недаремно ж такі трупи на нашому жаргоні підсніжниками обзивають.

Мені чогось стало дуже сумно. Схоже на те, що не справдяться мої надії. Здається, мій настрій передався решті компанії. Швиденько випили “на коня”, попрощалися та й роз’їхались. А коли ми повернулися до Зятевого генделика - допомогти прибрати - то побачили, що під столом уже спить Петя Гітлер. Встиг, зараза, просочитися за нашу коротку відсутність, напитися на дурняк та ще й у закусі собі не відмовити.

- Ну, Петя вдосконалився, - констатував Олексій, - раніше тільки в наших Колодах халяву по запаху віднаходив, а тепер бачиш - аж до Зозова добрався!

- Я от що думаю: тобі вже, здається, тільки Петя Гітлер не говорив, що Рейтаровський причетний до зникнення вчителя. А так - уже всі, кому не ліньки.

- Хочеш сказати, що він для цього мене аж у Зозові розшукав? А напився то так - за інерцією?

- З такими, як Петя, чого тільки не буває. Мо’ й справді пригадав щось цікаве.

І точно - Петя Гітлер прийшов до Шерифа з самого ранку. Майже тверезий. І що характерно - навіть не намагався канючити на пляшку чи скаржитися на життя. Тільки запитав одразу:

- Не знайшли Панченка?

- Не знайшли, Петю. Боюся, живого і не знайдемо.

- А може, він у електричці заснув і аж до Києва доїхав? Зі мною колись таке було. Мене ще міліція вокзальна три дні тримала. Холодно, брудно і блохи! А кажуть - столиця!

- Вже перевірили, Петю. І в київській міліції, і в київських лікарнях, і в київському морзі теж. Ми, можна сказати, кожен крок його прорахували… від поминального столу до зупинки маршрутки на проспекті. Там слід обривається - і все!… А ти ще щось маєш сказати? То кажи.

- Тільки не смійтесь і не виганяйте. То не інакше як йому чорна жінка поробила.

- З чорною аурою?

- Я не знаю, що це таке, але я сам колись її бачив. Мене через це на другий рік залишили.

- Петю, давай по порядку, але коротко, бо тут і без твоїх дитячих спогадів у нас усіх голова болить. Коли це було? Конкретно.

- А це ще як Панченкового батька вбили.

- Ти що - такий у нас старий, що пам’ятаєш?

- Думаєте, як Петя алкаш, то й пам’ять пропив? Ні, я можу не пригадати, за чиї вчора випивали, але що було в дитинстві - як перед очима стоїть.

- Петю, а ти ж з якого року?

- П’ятдесят другого! Хочете сказати - так довго не живуть? Живуть, але я скоро помру. І все через вашого, Маріє, братика.

- А це чого раптом?

- Бо він заборонив у Великих Колодах самогон на продаж гнати, тільки на весілля чи, не дай Боже, похорон. Тож мушу казьонку пити, а від неї швидше вмирають, ніж від самогону. Варвар у вас родич, правду кажу.

Мій “варвар” втрутився, як завжди, на найцікавішому місці.

- Громадянине Жидовоз, а можна без критики з самокритикою? Хвалити Бога, не старі часи. Ви чого сюди прийшли? На мене скаржитися чи свідчення давати? До чого тут ваше дитинство і зниклий Панченко? І що це за жінка, яку ви сюди приплели?

- От ви розумієте, Маріє, - пробурмотів Петя, - коли оцей представник влади на місцях починає казати мені “ви”, та ще й на прізвище, то у мене волосся дибки стає і мурашки по спині… таки точно в могилу зведе. На нервовому ґрунті.

- Пе-е-етю, - змолилася я, - на нервовому ґрунті я зараз комусь таки волосся дибки поставлю! Давай, розповідай про жінку.

- Так я ж тоді в шостому класі вчився. І цю жінку на власні очі бачив. А вона такий крик здійняла, з класу вигнала, зошита порвала!

- Хто, чорна жінка?

- Ні, чорнорота комісарша.

- Петю, - застогнав Шериф, - з тобою мене біла гарячка і без випивки вхопить. Відповідай на запитання: хто така чорнорота комісарша?

- Наша класна. Вчителька.

- Класна керівничка, зрозуміло. Далі: чому чорнорота - здогадуюся. А чому комісарша?

- Бо вона жінка цього… скаженого комісара. Його так старі люди звали.

- Стоп-стоп-стоп! Я цю кликуху вже не раз чув. Чи не старого Рейтаровського?

- Ну а я ж про що кажу? Він у колгоспі парторгом, а його жінка у нас у школі. А про синка казали, що він старого Панченка вбив, а його батьки відкупилися.

- Петре, ближче до справи. Хто така чорна жінка? Не