Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Так, Річард Плантагенет більше пишається перемогою, здобутою самотужки, своєю твердою рукою і мечем, ніж завойованою на чолі стотисячного війська.

— Але подумайте про ваше королівство, государю, — заперечив Айвенго, — вашому королівству загрожують розпад і міжусобна війна, а вашим підданим — незчисленні лиха, якщо вони втратять свого монарха в одній із тих сутичок, у які вам вгодно втручатися кожен Божий день, на кшталт тієї, від якої ви щойно врятувались.

— Ось як, моє королівство, мої піддані? — нетерпляче запитав Річард. — Можу сказати, сер Уілфред, що коли я роблю дурниці, то мої піддані платять мені тим самим. Є в мене, наприклад, найвірніший слуга Уілфред Айвенго, який не слухається моїх наказів, але дозволяє собі докоряти своєму королю за те, що той не чинить точнісінько так, як він радить. Хто з нас має більше підстав докоряти іншому? Ну, пробач мені, мій вірний Уілфреде, — сказав король, змінюючи тон. — Я недарма приховував своє перебування тут. Це потрібно для того, щоб дати час моїм друзям і вірним васалам зібрати свої дружини. Бо до того часу, коли всім стане відомо, що Річард повернувся, йому треба мати сильне військо, аби відразу залякати ворогів і придушити задуманий заколот, не вийнявши меча із піхов. Мине ще доба, перш ніж Естотвіл і Бохун матимуть достатньо сил, щоб піти на Йорк. Спершу потрібно одержати звістку з півдня — від Солсбері та від Бошана з графства Йоркшир, а потім ще з півночі — від Малтона і Персі. Тим часом лорд-канцлер повинен заручитися підтримкою Лондона. Раптова моя поява може наразити мене на таку небезпеку, від якої не захистить і власний Добрий меч, навіть у союзі із влучними стрілами відважного Робіна, кийком брата Тука і мисливським рогом мудрого Вамби.

Уілфред поклонився з покірним виглядом. Він знав, що було б даремно боротися з духом завзятого лицарства, який так часто піддавав його государя небезпеці. Тому юний лицар зітхнув і промовчав, а Річард, дуже задоволений, що змусив його замовчати, хоча й відчував у душі справедливість його докорів, завів розмову з Робін Гудом.

— А що, розбійницький королю, — сказав Річард, — чи не знайдеться у вас чого-небудь перекусити твоєму братові королю? Ці зрадники змусили мене працювати, і я зголоднів.

— Правду кажучи, — відповідав Робін Гуд, — наші харчові припаси складаються головним чином із… — він загнувся і, очевидно, був у скрутному становищі.

— З дичини, мабуть? — весело підказав Річард. — Що ж може бути краще за таку їжу? Притому, якщо королю не сидиться вдома і він сам своєї дичини не стріляє, навіщо йому зчиняти ґвалт, коли вона потрапляє до нього вже забитою.

— Якщо ваша величність, — сказав Робін, — ще раз удостоїть своєю присутністю одне зі збірних місць дружини Робіна Гуда, дичини буде вдосталь. Знайдуться до їжі і кухоль доброго елю, і кубок доброго вина.

Розбійник пішов уперед, показуючи дорогу, а веселий король пішов за ним, мабуть, відчуваючи наперед більше задоволення від майбутньої трапези з Робіном Гудом та його лісовими товаришами, ніж від пишного бенкету за королівським столом серед блискучого почту. Річард Левине Серце нічого так не любив, як нові знайомства та несподівані пригоди; якщо при цьому траплялася серйозна небезпека, для нього було вищою насолодою долати її. Король, наділений левиним серцем, являв собою зразок лицаря, що здійснює блискучі, але марні подвиги, описувані в романах того часу; слава, завойована власною доблестю, важила для нього набагато більше тієї, яку він міг би здобути мудрою й успішною політикою. Тому його царювання нагадувало політ стрімкого блискучого метеора, що, промайнувши небом, сяє сліпучим світлом, а потім зникає, занурюючись у пітьму. Його лицарські подвиги стали темою для безлічі пісень бардів і менестрелів, але він не вчинив жодних плідних діянь, про які так полюбляють оповідати історики, ставлячи їх за приклад нащадкам.

Зате тепер, у компанії випадкових супутників, Річард почувався якнайкраще. Він був веселим, благородним і привітним до людей будь-якого звання і стану.

У тіні величезного дуба нашвидкуруч було приготовлено немудру трапезу для англійського короля, оточеного людьми, які порушували закони його держави, але в цю хвилину служили йому охоронцями і придворним почтом. Коли пішла в хід сулія з вином, грубі діти лісів швидко забули про будь-який острах перед королем. Почалися пісні, жарти, хвалькуваті розповіді про вдалі розбійницькі подвиги. Товариші по чарці захоплювались, і жоден з них і не згадував, що все це говориться перед законним володарем.

Веселий монарх не більше за інших надавав значення своєму високому титулові, сміявся, жартував і вихиляв повні кубки. Однак уроджений здоровий глузд Робін Гуда викликав у нього бажання якнайшвидше закінчити цю гулянку, поки ніщо не порушило загальної згоди, тим більше, що він бачив, як став супитись і хвилюватись Уілфред Айвенго.

— Нам дуже приємно, — сказав Робін напівголосно Уілфреду, — перебувати в товаристві нашого доблесного монарха, але я не хотів би, аби він марнував серед нас час, за даних обставин такий дорогий для держави.

— Ти правильно розсудив, славний Робін Гуде, — відповів Уілфред так само тихо. — До того ж тобі слід знати, що жартувати з королями, навіть і під веселу руку, однаково, що загравати з левеням, яке щохвилини може випустити пазурі й показати ікла.

— Цього я й побоююсь, — сказав Робін Гуд. — У мене народ грубий, а король благодушний, але запальний. Важко навіть передбачити, чим можна йому не догодити і як мої молодці сприймуть його гнів. Час би вже якось припинити цю гульню.

— Тож придумай, як це зробити, — сказав Айвенго, — бо всі мої натяки спонукують його тільки затягувати її.

— Виходить, мені випадає ризикувати щойно здобутим прощенням і милістю короля, — задумливо вимовив Робін Гуд. — Але, клянуся святим Христофором, будь що буде. Я не був би вартий його милостей, якби не ризикував утратити їх для його ж блага… Гей, Скетлоку, іди стань ось там,