Читати книгу - "Круглянський міст"

— Що — помпа? — поспівчував Ступак.

— Та помпа, хай би вона згоріла. Вкотре вже, — сказав Плішка і, озирнувшись, тихше зауважив: — Чув, що вчора на проспекті було?

— А що? — простодушно спитав Ступак.

— Кажуть, льодове побоїще. Мінчан зі псами-рицарями.

— Он як?

— Уяви: півтори тисячі ЗМОПу. Та міліція. Та внутрішні війська. Сила!

Цей Плішка завжди починав так — начебто на боці влади, міг навіть матюкнути демократів, але своє справжнє ставлення запасав на кінець. Прихилившись до крила автомобіля, озирнувся і негучно повідомив:

— Кажуть, сам лупив. Палицею. Під каскою змопівця. От хижак!

— Хижак, — мимохіть погодився Ступак. Власного ставлення до того він розкривати не хотів.

Усе ж повідомлення Плішки зворушило Ступака, спершу він навіть не повірив у нього. Але затим, поміркувавши, подумав: а може, і правда. Від цього можна було чекати всього, і вельми навіть можливо, що найбільшою насолодою для нього було самому взяти участь у ефективній поліцейській акції. Відчути азарт розправи — як хижак над своєю жертвою. Ступакові навіть здалося, що той, хто лупив його по пораненому плечі, міг бути якраз самим. Краєм ока він навіть угледів схожого — з озвірілими очима, вусатого. Хоча вусатих там було багато.

Залишивши Плішку біля його «запорожця», Ступак пішов двором до сусіднього будинку і ще здалеку побачив там чорний «БМВ» біля другого під’їзду. Він пришвидшив крок; справді, то була машина Волинця, а біля неї сам господар, який тільки-но вийшов з дверей. Це була моложава ще людина в дорогому двобортному костюмі, при довжелезній краватці; він поклав на заднє сидіння кейс і розчиняв передні дверці. За кермом чекав молодий шофер з бичачою шиєю і вистриженою потилицею.

— Можна Вас на хвилинку? — гукнув Ступак.

Волинець з незадоволеним виразом обличчя притримав дверці, Ступак підійшов ближче і стримано привітався.

— Продаю гараж. Ну той, металічний. Купите?

Напруження на пещеному обличчі враз пом’якшало, здається, той зрозумів і діловито кинув:

— Скільки?

— Ну той… Тисяча.

— Даю п’ятсот. З вивозом.

П’ятсот, звичайно, не тисяча, але тут не гендель, тут продаж, подумав Ступак, відчуваючи, що його покупець дуже спішить і ось-ось сяде в машину. Другого разу навряд чи його застанеш.

— Гаразд, що ж…

Волинець з внутрішньої кишені дістав гаманець і спритно вилузнув з нього три стодоларові купюри.

— Як завдаток.

— Тільки звільню в кінці місяця, — винувато зазначив Ступак.

— Тоді одержиш решту. Всього доброго.

Волинець сховався у свій чорний «БМВ», який стрімливо рвонув з місця, а Ступак постояв ще, не розуміючи, радіти чи не дуже. В руці він тримав триста баксів, це було для нього багатством. Але ж він утрачав останній притулок. Де він приткнеться, коли його курник перейде цьому бізнесмену?

А врешті, може, тоді в притулку і не буде потреби. Про притулок поклопочуться інші.

Того ж ранку він розміняв у вуличному обмінному пункті перші сто доларів, накупив у гастрономі харчу: два білі батони, шматину ковбаси і навіть гронце жовтих бананів, які продавалися на кожному розі. Спершу добре поїв у гаражі на самоті, — Плішка вже кудись з’їхав, і біля гаражів не було нікого. Після сухого сніданку з’явилася спрага, але він подумав, що вип’є пива після, коли буде йти на базар. Напружено думаючи щодо зброї, він усе ж вирішив відвідати базар, де не був із самої весни. Не було потреби та й грошей. Тепер же з’явилося те й інше, і він не став гаяти часу.

Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром — харчем, городиною, а також одягом, різним дріб’язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич — продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип — молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, «афганця» або «чеченця».

У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: «Ото, мов лимонки». «То фрукти, а не лимонки — обурено поправив господар. — Лимонки дешевше будуть». — «А що, є і лимонки»? — жартома поцікавився Ступак. «Знайдемо, якщо треба», — хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер…

Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.

Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного — захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це