Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Будинок виявився як… будинок. Нічого особливого — хоча й обдивився його з усіх боків, — я в ньому не знайшов. Так звана «свічка» на 18 поверхів, з одним під’їздом, вбрана у сіро-брудно-чорнувату «шубу» з цементу, з рудувато-червоними загородженнями лоджій…

Люди входили й виходили з нього, як то вони входять і виходять з будь-якого іншого жеківського будинку, не підозрюючи, що саме з-за їхньої «свічкі» і з’являється у Києві вранці сонечко.

Праворуч — десяток метрів газону з кущами й деревцями, а за ним вже гуде-вирує Святошинська вулиця, вливаючись в проспект Перемоги, людей там зрання й до вечора — не протовпишся. Всі спішать до метростанції, та й багато автобусних маршрутів саме там завершуються.

Ліворуч — маленький дитячий майданчик, дещо запущений. За будинком — крихітний, заставлений машинами, дворик, що його підпирає сусідній, правда, невисокий, будинок.

Я походив у тім дворику й навколо будинку, разів зо два його обійшов, шукаючи місце де саме там ночує сонечко, якщо воно сходить з-за тієї висотки. Але дворик, кажу, тісний, якийсь… мм… отакунький закапелок, тож я і не знайшов місце де саме там ночує небесне наше світило, коли на ніч відправляється на спочивок, щоби вранці там же й зійти.

Але звідтоді я все ж таки знаю — як гляну зі своєї висотки на той будинок, чи коли проходжу мимо нього, поспішаючи до станції метро Святошин — де саме в Києві у найдовший день літа сходить наше божественне світило. І це моя маленька таємниця, адже я єдиний з усіх киян (а їх близько 4 мільйонів нині у граді Кия) знаю про це — та з-за будинку № 4, що по вулиці Святошинській!.. Вочевидь воно там, і ночує, бо де ж іще, якщо сходить вранці з-за того будинку. Жаль тільки, що обстежуючи двір, я в ньому так і не знайшов місця його ночівлі — а страх як цікаво було б подивитися на нього. Навіть у мої сімдесят літ, що здаються такими ж, як і тоді, коли мені виповнювалося сімнадцять…

Тихо-тихо чудового ранку. Внизу, між будинками ще панують вранішні сутінки, мла. Там ще ні душі. Ще спить місто — неділя ж, куди спішити. Тільки на моєму підвіконні безтурботно і радісно-дзвінко цвірінчить горобець — десь у щілині стіни в нього гніздечко з горобенятками і маленький сірий батечко радо вітає схід сонця і народження нового дня, що обов’язково щось гарне принесе і його горобеняткам. І йому самому.

А на рідне сонце вже неможливо без фільтрів і глянути — таке воно блискучо— осяйне й сліпуче. (Відведеш погляд, а воно ще довго стоїть у твоєму вічу).

Мої вікна все ще горять золотом полум’яніють, і те золото відбивається в кімнатах на протилежних од вікон стінах, у шафах, картинах.

А сонечко тим часом піднімається все вище й вище, гоже, швидке, сліпучо-осяйне і радісно-щасне в чудовому ореолі, і починає рухатись своїм вічним небесним шляхом, спершу до зеніту, а досягнувши його і на якийсь час утвердившись там, починає потроху хилитися на захід.

Щоб завтра знову зійти і пройти все ту ж небесну дорогу, даруючи нашій чарівній Землі і нам на ній найбільше багатство світу цього — життя білого дня у промінні сонця, бога нашого і захисника. То праві були давні— прадавні народи, коли проголошували себе синами Сонця.

Ми й справді у цьому світі, на цій Землі всі — СИНИ СОНЦЯ.

Друже мій, читачу!

Ні, ні, я не прощаюся з тобою — у нас ще будуть і будуть зустрічі. Та й сама тема — звідки все почалося і як виник Всесвіт і життя на Землі — невичерпна.

Просто ти дочитуєш останню сторінку дещо нетипової для моєї письменницької біографії книги — загалом я автор художніх творів, а не науково-популярних, — під назвою «Феномен Фенікса».

До речі, про Фенікса (від грец. Phoenix, букв. багряний), казкового птаха, що за міфами стародавніх народів (фінікійців, єгиптян, ассирійців та ін.) уявлявся у вигляді орла з чудовим пір’ям вогненно-червоного і золотистого кольорів[36].

Народжений в Ефіопії, хоч наймення йому дали ассирійці. Живе (за різними даними) від 500-1460 аж до 12954 років.

Климентій, один з батьків Церкви писав у І ст. н. е.:

«Є такий птах, який називається Фенікс. Він єдиний у своєму роді і живе п’ять сотень літ. А коли надходить (йому) час помирати, він будує собі гніздо з мірри та інших пахучих матеріалів, сідає в нього і помирає…»

Якщо Геродот зізнавався, що він не бачив Фенікса, хоч і досить помандрував Близьким Сходом (зазнаючи при цьому, що історія з цим птахом не здається йому «такою, що заслуговує довір’я»), то вже Пліній свідчив: одного такого птаха було спіймано і що його буцімто демонстрували в Римському Форумі за часів правління імператора Клавдія.

Отож, постарівши, відчуваючи свій близький кінець і не бажаючи онемощілим доживати віку, гордий птах спалює себе в гнізді, що повне ароматичних трав. І ледве згасне вогонь, як з попелу, що не встигає ще й охолонути, відроджується новий Фенікс — молодий і ще кращий як був. Із ще чудовішим, ще незвичайнішим пір’ям