Читати книгу - "Ліки від страху"

Клянуся, що лікуватиму хворого відповідно до своїх знань і великої влади людського зцілителя!

Клянуся відводити від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду!

Клянуся довіку — нікому й ніколи, незважаючи на благання і стогін, — не давати в руки будь-якої отрути!..

Хлєбников обернувся до мене, тихенько запитав:

— Мабуть, ніколи таких слів чути не доводилось?

Я помотав головою, не відриваючи очей від обличчя Лижина — на ньому було осяяння, на ньому було щастя осягнутої назавжди найважливішої таємниці.

— А слова ці називаються клятвою Гіппократа, — сказав Хлєбников.

… Я піднімаюсь на професорську кафедру, і безліч найсуперечливіших відчуттів підносить мене, роблячи непомітною вагу тіла, і не відходить марення небувалого сну, який триває вічно. Змішалися в душі моїй переляк, радісне хвилювання, горда думка про тягар подоланих перешкод і гостре передчуття біди.

Актова зала переповнена. Праворуч за столом, засланим малиновим покривалом, — отці міста і його иайпочесніші громадяни. Ліворуч — учений синкліт університету. І численні голови студентів та вільних слухачів. Ходять по руках, шарудять, пурхають білими пташками аркуші мого «Вступу», який учора вийшов з друкарні, і зараз його карбовану латину повторюють у залі з обуренням, сміхом, злістю і втіхою. Повзе по залі шум і гомін…

— Він обіцяє вести медицину до нечуваних висот. Він обіцяє зажити для неї нової слави…

— Він не збирався вчити великої мудрості старих лікарів, він викладе свої знання студентам…

— Він відкидає ораторське вміння лікарів і стверджує, що лікареві не треба сидіти над давніми текстами й гарно говорити з кафедри, а слід знати хвороби, їхні причини і вміти їх лікувати…

— Послухайте, що пише цей горлодер: «Не я слідом за Галеном та Авіценною, а вони за мною слідом у храм науки і зцілювання»…

Я піднімаю руку, і гомін у залі затихає. Набираю повні груди повітря і вимовляю голосно по-німецькому початок своєї промови, знаючи, що вперше з кафедри буде сказано не мертвою латиною, а живою мовою людей, які живуть:

— Найшляхетніші, найсправедливіші, найшанованіші, найрозумніші, наймудріші і найласкавіші добродії мої!..

Тиша безмірної німоти заливає залу, всі витріщили очі, і я говорю швидше, щоб устигнути закінчити думку до того, як на мене впаде шквал обурених вигуків.

— Маю намір я тут роз'яснити, чим лікар бути повинен, і роз'яснити це нашою мовою, аби думки мої були всім зрозумілі н доведені до кожного присутнього тут…

Закричали, загомоніли, залементували, засвистіли, завили, загорлали, затупотіли ногами, забарабанили кулаками по столах, закукурікали півнями й зайшлися котячим противним нявканням. Камінням з вулканного жерла, яке розверзлося, злітають над цим гомоном крики:

— Він не знає латини!..

— Він пройдисвіт!..

— Шарлатан!..

— Він і медицину придумав знахарську!..

Я стою на кафедрі, терпляче дожидаючи, поки затихнуть крики, і, тільки-но між двома хвилями криків з'являється пауза, голосно кажу:

— Медицина є не чим іншим, як величезного сумлінною досвідченістю, що засвідчив ще Пліній, сказавши: «Досвід — мати всіх наук».

Знову зарепетували, заверещали, загорлали, та крізь цей собачий базар я вже чітко чую голоси: «Замовкніть, дайте Парацельсу говорити!..» І я чекаю нової паузи і зразу ж включаюсь у неї:

— Дурість, забобони й невігластво — ось демони, які заважають глянути нам на світ відкритими очима, чорними шорами закриваючи нам очі, немов коняці на руднику…

Серед викладачів — боротьба: декотрі пориваються встати й голосно, зі скандалом вийти із зали, проте Наузен і члени магістрату сидять на своїх місцях з непроникними лицями, й решта синкліту стримує нетерплячих від рішучих учинків. Але кричать вони дружно:

— Він сам невіглас!

— Дикий віслюк з Ейнзильдена!

— Нехай забирається до своїх швабів!

— Чаклун! П'яниця!

— Усіх присутніх, хто хоче йти новими шляхами в науці, я кличу за собою…

— Розпусник!

— П'яниця!

— Посол Люцифера!

— Я не вчитиму вас риторики — нехай оратори вправляються в словах, а розповім я вам про всі відомі мені хвороби, про будову людського організму, про сили, що ним керують, про причини розладу цих сил; я читатиму вам дві години на день велику премудрість хімії, яка є сутність усіх перетворень у нашій плоті; я поведу вас до постелі хворого, аби ви взнали досвід розпізнання хвороб і найкоротший шлях лікування їх. Ми підемо з вами за місто, і поясню я вам значення і можливості в нашому прекрасному й доброму мистецтві рослин і мінералів…

— Пройдисвіт!

— Замовчіть! Дайте йому говорити!

— Шахрай!

— Тихо! Тихо! Ми хочемо спухати!

— Він украв диплом лікаря!

— Ви, заздрісники, дайте послухати великого доктора!

— Ми всі увага, Парацельс!

— Знайте, що лікар повинен вдень і вночі думати про свого хворого і щоденно спостерігати його — всі свої думи й помисли він мусить скеровувати на лікування хворого, про якого повинен, мов мати, турбуватись і вболівати серцем…

— Забирайся геть!

— Ми з тобою, Парацельс! Ми — твої учні, докторе Теофраст!

Це кричать студенти, їх більшість, і я відчуваю, що до очей моїх підступають сльози.

І я кажу тихо, та мені здається, чують усі:

— Лікар не може бути старою бабою, лицеміром, мучителем, боягузом чи легковажним брехуном, але повинен бути праведною людиною…