Читати книгу - "Очікування шторму"

Справи йдуть добре. В руках Каїрова три нитки. Георгець. Роза Карлівна… «Колекціонер збирає старовинні монети й медалі…»

Це вже ціла мережа. Й рибі важко буде з неї вирватись, якою б великою вона не була…

Об одинадцятій знову подзвонив Золотухін. Сусідка привела… лікаря Челні.

Ну й Челні. Восьмий місяць працює в карному розшуку, а приватною практикою займається, наче земський лікар. Треба поговорити з ним офіційно.

— Стежте за Розою. Не спускайте очей із її будинку.

Через чверть години Золотухін доповідав:

— Лікар Челні пішов. Роза Карлівна жалілася печінку.

— Він тебе бачив?

— Так. Привітавсь. І запитав, що я тут роблю. Я відповів: вона запізнюється на побачення.

— Ох, Челні! Я ж заборонив йому підробляти на стороні.

Після цього він узяв чистий аркуш паперу. Й став писати оголошення: «Колекціонер збирає старовинні медалі й монети…»

Біля Лисої його ніхто не ждав. Проте сліди копит і запах кінського гною свідчили, що годину чи дві тому тут були два вершники, які поспішно від'їхали на південний захід, можливо, налякані саме пострілами.

Анастасія продірявила Требухова в чотирьох місцях. Але в нього ще вистачило сили схопитися на ноги й пробігти метрів десять. А потім він спіткнувсь і покотився під гору. Й Волгін випадково побачив тіло, яке застряло в кущах, коли метався в пошуках води, надіючись привести Анастасію до пам'яті.

Требухов був мертвий. Але його розплющені очі здивовано дивилися на землю, наче ніколи не бачили її раніше.

Хвилин через п'ятнадцять Анастасія опритомніла. Вона дивилася на Костя з якимсь диким здивуванням.

— Яке щастя, що ти жива, — сказав він.

Вона мовчала.

— Тобі треба помитись. І ти мені про все розкажеш…

Вони разом знайшли струмок, і вона попросила його відійти. Роздягнувшись наголо, обмилася холодною водою. Вернулася від струмка розчервоніла. Й було помітно, що білизну вона одягнула на мокре тіло.

— Що сталося? — відразу спитав Кость.

Анастасія відповідала плутано, хвилюючись. Але він зрозумів таке…

Рано-вранці в дім єгеря Вороніна з'явився Требухов. Він сказав, що Аполлон зовсім не Аполлон, а співробітник карного розшуку. Воронін був на пасіці. Але Требухов не став його ждати. Й звелів Анастасії швидко зібрати необхідні речі й іти з ним.

«Куди?» — про це Анастасія спитала, коли вони вже були у лісі.

«До батька», — відповів Требухов.

«Я хочу до бабусі. В Москву. Покажіть мені дорогу…»

«Я не знаю до Москви дороги».

«Тоді я знайду її сама, — рішуче відповіла Анастасія і звернула на ту дорогу, де й знайшов її Волгін.

«Вернися, — зупинив її Требухов. — Ти знаєш, хто твій батько?»

«Здогадуюсь…»

«Отож-то… Тебе судитимуть, якщо затримають. Більшовики не визнають церковних шлюбів. І те, що ти спала з їхнім агентом, не допоможе тобі».

«Негідник! Мені байдуже, хто він — співробітник карного розшуку чи рибоконсервного заводу… Він мій чоловік. І я люблю його».

Тоді Требухов накинувся на неї. Повалив на спину. Але… з кишені випав пістолет Костя… І Анастасія вистрелила чотири рази…

— Це правда, що казав Требухов? Як тебе звати — Аполлоном чи…

— Костем. Ти дуже розчарована?

— Нехай Кость. Але я хочу знати всю правду. Я повинна знати правду… — наполегливо сказала Анастасія.

— Уся правда в тім, що я тебе кохаю.

— А ти… Ти маєш на це право?

— Я не знаю, що таке право на кохання.

— Але чому ти не сказав про це тоді, вночі? Ти не вірив мені? Ти думав, що я здатна тебе зрадити?

— Я не міг.

— Що ми робитимемо тепер?

— Повертаємося на станцію. У нас є кінь. І ми дістанемося до ранку… Дружина Вороніна чула, що говорив Требухов?

— Так. Вона перелякалася…

— У мене є шматок хліба. І я знаю, де росте кизил. Там пообідаємо.

— Мені не хочеться їсти. Зовсім не хочеться. Як усе заплуталося! Батько й ти! Він уб'є тебе, якщо впіймає?

— Або я його, або він мене…

— Це жахливо! Чому все так складно в житті?

— Пам'ятаєш у Кіплінга «Мауглі»?.. Там тигр-людожер…

— Пам'ятаю.

— Твій же батько позбавив життя людей більше, ніж тигр Кіплінга… Сім'ї вирізував. Дітей малолітніх не милував…

— Це жахливо! — повторила Анастасія.

— Сідай на коня, — сказав він. — Було б непогано завидна вибратися з цих хащів.

… Вони рухалися решту дня, вечір і більшу частину ночі. Потім відбулася зустріч.

Силует вершника майнув на тлі неба, світлішого, ніж гори й ліс, — Волгін сказав Анастасії, що це полковник Козаков. Він сказав, що пізнав би полковника з будь-якої відстані і вночі, і вдень, тому що той навчався верхової їзди в імператорському Олександрівському ліцеї і сидів у сідлі артистично.

Цокіт копит долинав знизу. Можна було здогадатися, що вершник уже вибрався з ущелини й гірською дорогою, на якій із труднощами змогли б розминутися двоє коней, піднімався сюди, до дуба, де стояли Анастасія і Кость.

Глухо скрикнув великий птах. Одлетів у піч, розсікаючи повітря