Читати книгу - "На уходах"

— Не лякайся, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.

Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразніший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися вдалину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув:

— Пугу, пугу!

Постать здержала коня. Почувся голос:

— Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крєщоний.

— Як ти хрещений, то наблизися, чому не озовешся козацьким звичаєм?

— Бог весть, какой у тебя звичай будет!

— Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь!

Тепер невідомий під’їхав аж до вогнища.

— Бєда, брат, я із петле татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй меня, да спасі.

— Ти хто такий? — питав Касян, оглядаючи незнайомця.

На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки.

— Я донской казак. Меня, татари-сабаки паймалі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тебе слава. Нет у тебя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний.

— Злізай, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров’я.

— Спасібо брат! Ех какое счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпі. Ну, здарово, брат!

Незнайомець подав руку Касянові, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш.

— Какой у тебя превасходний кулеш, єй Богу! Сласгь!

— Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний.

— Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нічєво во рту нє било. Паслал меня атаман нашой станіци на дєлу. Ну, сел я на лошадь, еду. Єду степом, да черти не знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плетью, лошадь вскач, что сіли. Да не может утьоч. Абскочілі меня, закінулі петлю, едва не окалел. Патом связалі сировцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начєвать. Памалілся я Богу небесному, винял адную руку із сировца, асвабаділ другую, потом розрезал пута на ногах. Ну, Богу слава, я уж свабодний. Кагда татари паснул і, я падполз между лашадєй, захваті л адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться вне апасності, кагда тебя, добраво казака, нашол.

— І я гадаю, що тут безпечніше. Тут вже козацька запорозька земля і татарин не відважиться сюди забігати.

Тут уже скрізь розсіяні наші козацькі селища.

— Так лучче гдє-нєбуть в казацкую деревню паехать, чем в степе спать.

— Мені не можна. Бачиш, добрий чоловіче, у мене така вже вдача, коли я між людьми, то погуляти люблю. Зайду я у яке-небудь, хоч би маленьке сільце, так йду прямо в шинок і давай гуляти. А вже як загуляю, то хоч убий, не перестану, не попущу, хоч і цілий тиждень, поки у мене зайвий п’ятак остане. Ну, а знати тобі, що мене кошовий за ділом післав. Я до ваших донців їздив. В дорозі я із шляху збився, треба поспішати. А коли б я зайшов у шинок, так поминай як звали.

На мене кошовий жде, гострий чоловік, мене би в такому припадку за непослух убити звелів. От чому я в степу ночую.

— Так ти у нас пабивал, брат? Ну, как тебе у нас панравілось?

— А що ж, норов у вас інший, та народ добрий. Угостили мене, як слід, та ще й на дорогу дали. Та ти, небоже, багато не роздобарюй, а спати лягай. Я завтра на зорях мушу їхати. А тобі як подобається: або їдь разом зі мною у Січ, або, як собі хочеш.

— Сам я в стєп не паєду, апасно кажетса. Пусть уже паєду з табой в Сеч, там наш брат донец также будет. Как віжу, с табой товаріщ єсть, — вказав донець на Івася.

— А є, то хлопчина, я його теж по дорозі із татарської петлі визволив.

— Вот как! Здраствуй мальчик! — говорив донець до Івася, що підвів саме голову і сів.

Донець поклався горілиць, бурмотів ще щось під носом, поки не захропів з усієї сили.

— От, як здорово сердега хропе.

— Дядечку! По якому він балакав? Я ще не спав, а чув все, та мало його розумів.

— Він балака по-московському, а воно не так, як по нашому, по-українськи. Я розберу усе, бо у нас на Січі є москалі теж, та зразу я не розумів нічого. Та ти, хлопче, не балакай багато, а спи, бо вже не довго нам тут побувати.

Але Івась не міг заснути. Він лежав спокійно та дивився на Касяна, що лежав біля вогнища, покурюючи люльку. Касян устав і пішов до коней, що, разом стоячи, обганяли себе від комарів. Довкруги було тихо, навіть нічна птиця поснула.

На сході сонця стало вже шаріти. Касян та Івась не спали.

— Вставай, козаче, орда йде, — гукнув Касян над вухом хропучого донця.

Донець став відразу на ноги і почав протирати заспані очі.

— Какая орда? І где?

— Ну, ну, заспокійся, нема орди, я лиш так пожартував, а то ти, небоже, захріп так сердечне, що хоч з гармати стріляй. Вмийся мерщій, бо зараз їдемо.

— Вот пашутіл брат, как так можна пугать?

— От бачиш, що можна. Усякий жарт добрий, аби лише не болючий. На тобі