Читати книгу - "На уходах"

Зараз посідлали коней і пустилися в дорогу. Касян одмовляв півголосом молитву. Донець куняв на коні, а Івась розглядався по околиці. На небі зібралися сірі хмари, було тихо і вітрець не віяв.

Вже йшло до полудня, як Касян завернув коня направо і почвалував навпростець до Дніпра. На березі Дніпра Касян оставив коня і поліз в надбережні верболози. За хвилю заплюскала вода і Касян підплив до берега на байдаку, котрий був закритий верболозом і очеретом.

Касян кликав товаришів, що стояли на березі:

— Злізайте з коней, та розсідлайте їх. Сідла і всі причандалля давайте у човен і самі сідайте. Коней заведіть У воду.

Донець з Івасем розсідлали коней і підвели їх у воду.

Коли вже усе було зроблене, Касян заперся веслом об берег і відбив човен на воду. Він зразу колихався, а далі поплив рівно щораз віддаляючись від лівого берега. Коні пустилися вплав, їх держали легко за поводи. Касян стояв на човні з веслом в руці вдаряючи ним то з одного, то з другого боку. Човен плив навскіс ріки. На другім березі заплили в невелику річку, яка дуже крутилася, її береги порослі були комишем, верболозом, а декуди і високим деревом. Дорога була така крута і позавертана, плеса води розходилися в різні боки, що треба було добре знати місцевість, щоб не заблукати. Аж приплили до великого острова.

— Ось і Січ! — сказав Касян і прибив до берега. Відтак вискочив з човна і прип’яв його до кілка, яких тут було кілька повбиваних. Коні стали стрясати з себе воду.

Станули навпроти січових воріт. По обох боках стирчали на валах гармати. Коло воріт сторожив козак з мушкетом. Він відчинив ворота і впустив подорожніх.

Касян зоставив коні донцеві й Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового. Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав:

— Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше.

— Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. Напотемки я з шляху збився.

— Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була.

Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться.

— А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю.

— Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив.

— Добре поладив, їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора. Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод.

— Коли лише не брешуть, то воно добре було б.

Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав.

Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався.

— А він знає о нашім поході?

— Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив.

Слід би його розпитати.

— Гаразд! Максиме, — каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак, — приведи сюди донця, та й сам вертай.

Максим метнувся надвір і прикликав донця.

— Куди ти, козаче, вибрався?

— Меня паслал наш атаман в Сеч запорожскую на делу.

— Я кошовий Січі, говори.

— Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мне приказано тебе, батько, далажить, что два наші палка в сіле на пятісот человек, в неделе на святцах Петру і Павле стаять будут возле Конскіх вод. Больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада.

— Я се вже знаю, — каже кошовий.

— Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян. — Я ж тобі казав, що від донців ваших їду.

— Ізвіні, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавєк, можна лі тебе павєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш?

— Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав.

— Пачему та брат меня ругаєш? Нє велено било, то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед первим з краю, как баба.

— Воно гарний звичай, нічого казать, — погодився кошовий. — Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало. Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.

— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть.

— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину, — уже геть подобрів кошовий.

— Я його приведу, — сказав Максим і метнувся прожогом надвір.

Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.

— Се мій рідний брат, — каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.

— Хіба ж,