Читати книгу - "Реальна загроза"

— Але, Кор…

— Стривай, шкіпе, я ще не договорила. Я знаю, що це подачка. Знаю, що ти чиниш так з жалю до мене. Якби я мала бодай краплину гордості, то з обуренням відкинула б твою пропозицію. — Вона підійшла до мене впритул і поклала голову мені на плече. — Та я вже не маю гордості. Я втратила її, зустрівши тебе. Тепер я згодна на все, навіть на подачку.

Я обійняв Кортні й притиснувся щокою до її волосся.

— Але ти мусиш врахувати одну річ, — сказав за хвилю. — У нас із Елі й Ліною не зовсім звичайні подружні стосунки.

— Я знаю. І не скажу, що вони такі вже незвичайні. В ютландських родинах буває по-різному. Буває й так, як у вас. Особисто мене ніколи не приваблювали дівчата, але я не почуваю до цього відрази. Я згодна спати і з Ліною, і з Елі, вони мені подобаються, особливо Ліна. — Кортні замовкла, а на її щоках запалав густий рум’янець. — Проте я хочу… хочу попросити тебе про одну поступку. Можна, щоб цю ніч, нашу найпершу, ми провели з тобою вдвох? Лише ми — я і ти.

— Можна, — відповів я. — Сьогодні так і буде. Лише ми з тобою — удвох.

Тяньґонський флот вийшов у звичайний простір на відстані п’ятдесяти семи астрономічних одиниць від зорі й шістьма великими угрупованнями рушив у глиб системи.

Стратеґи ґенерала Чанґа, дарма що запізно дізналися про існування реліктової аномалії, мали в дорозі вдосталь часу для внесення коректив у свої плани й організували напад з розрахунком на мінімальні втрати. Вони розуміли, що найнебезпечніший для них момент вторгнення — це перші години після сплиття. Виринаючи на поверхню вакууму, кораблі неодмінно опиняються в стані спокою відносно локальної інерціальної системи відліку — грубо кажучи, нерухомими по відношенню до найпотужнішого джерела ґравітації, яким у даному разі була зоря Аруна. А нерухома мішень дуже вразлива — особливо, якщо супротивник має перевагу в маневровості й після миттєвого залпу може здійснити екстрене занурення, уникнувши вогню у відповідь.

Зате рухому ціль, та ще й на великій швидкості, атакувати набагато складніше. Тому тяньґонські кораблі не летіли в інсайді до граничних сорока астрономічних одиниць, а вийшли раніше, чим додатково виграли майже дві з половиною години на розгін — адже кожну астроодиницю світло проходить за вісім хвилин і двадцять секунд. Наші патрулі виявили вторгнення ще пізніше: перше з угруповань — через 2 години 56 хвилин, останнє — через 3 години 12 хвилин. Нічиєї вини в цьому не було — ані самих патрулів, ані командування, яке в своїх планах і не розраховувало заскочити ворога відразу після переходу в звичайний простір. Космос, навіть у межах однієї планетної системи, занадто обширний, щоб цілком контролювати його. Тим паче — на відстані десятків астрономічних одиниць.

Коли передові з’єднання ютландського флоту вступили в бій з ворогом, тяньґонці вже йшли на пристойній швидкості і з кожною хвилиною нарощували її, витискаючи максимум потужності з реактивних термоядерних двигунів. А наші кораблі, виринаючи з вакууму, непорушно зависали в просторі. Утім, це не робило їх зручними мішенями для супротивника — рух у природі відносний, і, з точки зору тяньґонців, ютландські судна також летіли з великою швидкістю, тільки в протилежному напрямку. Тож наша перевага в маневровості ніде не поділася, просто за цих умов важче було підбити ворожий корабель, ніж якби він стояв на місці й не брикався.

А проте, вже за перші п’ять годин було знищено майже дві сотні тяньґонських кораблів при дев’ятнадцяти втрачених наших. Перебуваючи в оперативному центрі Ставки Головного Командування на передислокованій за межі „тіньової зони“ Станції-Один, я мав можливість знайомитися з найсвіжішими зведеннями (їх, випереджаючи радіохвилі, регулярно доставляли швидкісні шатли-авізо) і був у курсі подій, що відбувалися на всіх шести фронтах. Власне, за своїм статусом капітана корвета я не мав вільного доступу в оперцентр, а мусив задовольнятися офіційними повідомленнями, відпочиваючи в одному з офіцерських клубів або нудячись на борту „Оріона“ в очікуванні нашої черги вирушити в бій. Але так уже сталося, що я зазирнув сюди, а мене ніхто не неважився прогнати. Це був, мабуть, перший випадок у моїй кар’єрі, коли я скористався привілеєм імператорського сина.

Єдиний, хто міг без вагань вказати мені на двері, адмірал Павлов, цілком зосередився на аналізі нових повідомлень, що надходили мало не щохвилини. Та й сам я не був таким дурним, щоб потрапляти йому на очі.

— Десять до одного, — констатував він співвідношення ворожих і наших втрат. — А з урахування класу кораблів, виходить один до п’ятнадцяти. Все, як і планувалося для Першої хвилі. А в Другій ми зменшимо силу лобових атак і змінимо розстановку наступним чином…

Павлов продовжував говорити, а мені стало моторошно. Я б ні за які скарби світу не погодився зайняти його місце. Це робота не для мене. Адже Павлов чудово розуміє, що за цими коефіцієнтами стоять тисячі життів, зокрема й сотні наших, проте він не може дозволити собі емоцій. За своєю посадою, він змушений відсторонитися від людського фактору і розглядати й наші, й ворожі втрати лише як сухі цифри статистики. Мій розум для цього не пристосований. Як на мене, краще безпосередньо ризикувати власним життям і життями своїх підлеглих, аніж вести битву звідси, з оперцентру, жонглюючи коефіцієнтами, ударними векторами, тактичними побудовами загороджувальних хвиль — так називалося чотири угруповання, на які був розділений Зоряний Флот Ютланда. Кораблі кожної хвилі мали почергово брати участь у бою, змінюючи одна одну через кожні шість годин. Як мені було відомо, адмірал Біргоф пропонував розділити