Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Тепер він не спускав Босіні з ока — пройшов угору сходами, повз контролера і вийшов на вулицю. Проте за цей час його почуття змінилися: цікавість і втіху замінив жаль до цього бідолахи, за яким він стежив. Пірат був не п'яний, а страшенно збуджений; він розмовляв сам із собою, але Джордж спромігся розчути тільки слова: «О боже!» Мабуть, він не усвідомлював, що робить і куди йде: дивився просто себе безтямним поглядом, вагався на кожному кроці і йшов, не розбираючи дороги, наче несповна розуму; отож Джордж, який спершу вбачав у цій пригоді тільки цікаву розвагу, тепер відчув до бідолахи жаль і вирішив доглянути, щоб з ним не сталося якого лиха.

Ну й забило ж йому памороки, зовсім забило! і Джордж розмірковував, що ж таке сказала місіс Сомс, що вона могла розповісти Піратові у вагоні. У неї самої вигляд був жалюгідний! Джорджу стало шкода бідолашної жінки, що їде сама зі своєю бідою.

Джордж ішов, мало не наступаючи Босіні на п'яти,— високий, тілистий, він ішов мовчки й обережно, щоб не виявити себе і не згубити Пірата в тумані. Це вже не жарти! Він зберігав цілковитий спокій, хоча був трохи збуджений, бо, крім жалю, його охопив мисливський азарт.

Босіні зійшов прямо на бруківку — пірнув у густу безкрайню темряву, де за шість кроків нічого не було видно, де голоси й свист, лунаючи з усіх боків, збивали людину з пантелику і раз у раз проступали примарні обриси карет, а часом блимав тьмяний вогник, так наче острівець з'являвся у неосяжному темному морі.

І Босіні швидко простував, поринаючи в цей вир ночі, що таїв у собі небезпеку, а Джордж швидко йшов слідом за ним. Якщо цей дивак надумався сунути свою довбешку під колесо омнібуса, він його будь-що стримає! Переслідуваний безумець поспішав вулицею без усякої остороги — він не йшов навпомацки, як інші перехожі в цій пітьмі, а мчав уперед, наче вірний Джордж підстьобував його батогом, і ця гонитва за людиною, що тікала від своєї біди, почала захоплювати Джорджа, якось дивно захоплювати.

Але раптом пригода постала перед ним у новому світлі, і ця хвилина довіку закарбувалася в його пам'яті. Примушений спинитися в тумані, він почув слова, які враз прояснили все, що сталося. Джорджеві відкрилося те, що місіс Сомс сказала Босіні у вагоні. Слухаючи його бурмотіння, Джордж зрозумів, що Сомс ствердив своє право на дружину, якій він був осоружний, здійснивши проти її волі найбільший, найвищий акт власності.

Думки Джорджа потекли новим річищем; він був вражений і почав розуміти, яку муку терпить Босіні, яке страшне сум'яття панує в його душі. І він подумав: «Атож, йому таки не позаздриш! Не дивно, що бідолаха знавіснів!»

Він наздогнав утікача, коли той сів на лавку під одним їз левів на Трафальгарській площі — велетенським сфінксом, що заблудився, як і вони, в цьому океані мороку. Босіні завмер на лавці закам'янілий і занімілий, а Джордж терпляче стояв позаду; в серце його закрадалося дивне братерське почуття. Треба визнати, що йому була властива певна делікатність, своєрідний такт, які не дозволяли втручатися в цю трагедію, і він чекав, мовчазний, наче лев, що лежав над ним на своєму п'єдесталі,— чекав, піднявши до вух хутряний комір, ховаючи пухкі червоні щоки, ховаючи все, крім очей, в погляді яких світилися й іронія, і співчуття. А повз них проходили люди, що прямували з контор у свої клуби, їхні оповиті густим туманом постаті виринали з темряви, наче привиди, і, наче привиди, зникали. І попри все його співчуття до Босіні Джорджева глузлива, як у діккенсівського Квілпа [12], вдача спонукала його схопити цих привидів за рукав і вигукнути. «Погляньте-но сюди, люди добрі! Перед вами рідкісне видовище! Ось бідолаха, якому щойно довелося вислухати від своєї коханки цікаву історію про її чоловіка; тож підходьте сюди, ну ж бо, підходьте! Подивіться, як йому забило памороки».

В уяві своїй він бачив, як вони цікаво розглядають бідолашного закоханого, і посміхався, думаючи про якого-небудь респектабельного привида, що недавно одружився і міг хоч трохи зрозуміти, що діється в душі Босіні; він уявляв собі, як той усе ширше й ширше роззявлятиме рота, ковтаючи густі клубки туману. Річ у тім, що Джордж ставився до середнього класу — а надто до його одружених представників — з глибокою зневагою, властивою для шибайголів-спортсменів, вихідців із цього класу.

Але зрештою йому стало нудно. Він не збирався стовбичити тут довіку

«Невдовзі,— думав Джордж, бідолаха таки прийде до тями, адже подібна оказія трапляється в нашому містечку не вперше!» Та ось його здобич знову забурмотіла якісь люті погрози. І, охоплений раптовим поривом, Джордж торкнув Босіні за плече.

Той рвучко обернувся.

— Хто ви такий? Чого вам треба?

Джордж не розгубився б при світлі газових ліхтарів, у звичній для нього обстановці, де він почував себе як риба у воді; але в цьому тумані, де все виглядало похмурим і нереальним, де пощезали всі речі, які уява Форсайтів пов'язувала з життєвими цінностями матеріального світу, його охопило дивне збентеження, і, силкуючись витримати погляд цього шаленця, він думав:

«Треба його здати першому ж полісменові: цього навіженого не можна лишати на волі».

Не чекаючи відповіді, Босіні знову пірнув у туман, а Джордж пішов за ним назирці, тримаючись трохи віддалік, але сповнений іще більшої рішучості не спускати його з ока.

«Не гасатиме ж він вулицями цілу ніч,— думав Джордж.— Це просто диво, що його досі не переїхали».

Він викинув з думки полісмена, бо в грудях його знову спалахнув священний пломінь спортивного завзяття.

Морок дедалі густішав, а Босіні гнався крізь нього, мов несамовитий; проте його переслідувач помічав у цьому безумстві певну систему — він безперечно прямував на захід.

«Це ж він іде до Сомса!»— сяйнуло Джорджеві. Ця