Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Лукеріє, а куди мій телефон подівся? – згадала Степанія.

-Не знаю, не бачила я!

-Ну не випарувався же він? Я коли спати пішла, його на столі на кухні залишила!

-Я ось гадаю, а чи не провалився він у підпіл?

-З чого раптом?

-Так коли будинок шандарахнуло і він на зріст попер, багато чого випарувалося!

-Е-е-е, не зрозуміла?

-Коли мітка на грудях виникла, пригадай, як трусило!

-А, ну так, пам'ятаю, був гуркіт...

-Так то будиночок наш на зріст попер! Могло чогось відвалитися!

-Отакої! – обурилась Степанія, – і що робити?

-Нічого... Впало і згинуло...

-Згинуло?! Телефон новий був, я його купила у кредит! - заволала Стьопка, - та що ж таке? А де гроші? - вона схопилася з місця і забігала по будинку в пошуках коробки, в якій Микола гроші надіслав.

-Не кидайся, капітали зберегла! - на столі з'явилася картонна коробка і Степанія з полегшенням зітхнула.

-Шкода телефон, - сказала сумно, - доведеться новий купувати, а я нареченим зателефонувати хотіла, переживають, напевне...

-Треба буде, піднімуть дупу, та самі заявляться!

Тільки Степанія хотіла запитати, яка муха сьогодні вкусила Лукерію, що вона така шкідлива, як пролунав стукіт у двері.

-О, нечисть принесло! – пирхнула охоронниця.

«Незваний гість гірший за татарина»

            На порозі виявився не хто інший, як Матильда власною персоною. У чорній норковій шубці, білій ангоровій спідниці і валяних, розшитих візерунками чобітках. "Гламурна болотяна відьма!"

-Здра-а-а-сьте…

-Паркан покрасьте!

-Ма-ма… – крізь зуби простягла Степанія, - ви самі, без синочка?

-Розумниця, вже мамою кличеш! - парирувала Матильда, - я сама, твоїх наречених сторож не впускає. То я зайду?

            Хазяйка знехотя відсторонилася, впускаючи непрохану гостю і, кинувши побіжний погляд тій за спину, побачила за хвірткою знайому блискучу іномарку і тупцюючих неподалік Тихого і Славного. Грізний, мабуть, сидів у автомобілі.

-Матильдо, я на п'ять хвилин, - крикнула вона гості, - розташовуйтеся на дивані поки що.

«Але не почувайтеся, як удома!»

«Гостей — зі всіх волостей»

             Схопила Мітину куртку і вийшла до наречених. Не встигла зійти з порога, як із машини вискочив Грізний. Стьопка зітхнула, уявивши, що зараз буде, але хоробро відчинила хвіртку.

-Амазонко! - просипів Грізний, схопивши її праву руку, традиційно приклавшись губами. Жінка зазначила, як незримою тінню слідом за олігархом з автомобіля вислизнули охоронці і зупинилися за кілька кроків з таким зловісним виглядом, що інші два наречених підійти не наважились. Але очей з сцени, що розігрувалась, не зводили, - ви знову не відповідаєте на дзвінки! – з вигляду Грізного стало очевидно, що він досі хворий, причому серйозно. Очі червоні, голос слабкий, дихає так, наче стометрівку пробіг.

-Антоне! - відповіла жінка, - навіщо ви приїхали, якщо хворі?

-Ви не відповіли на моє запитання, - червоними очима він свердлив не слабше, ніж здоровими і Стьопка здригнулася, відчувши хвилю симпатії. «Блін, я ж забула! В очі не дивитись!» Відвела очі убік і скоромовкою відповіла:

-Я телефон загубила, а новий ще не купила! Шкода, що вам довелося похвилюватися. Але в мене все гаразд!

-Лю-ю-ю-ба! - Грізний, так і не випустивши руку Стьопки, стиснув ще сильніше, потягнувши на себе, - що тут діється?

-В якому сенсі?

-Що сталося добу тому? - чоловік крутив головою, наполегливо ловлячи її погляд, - та подивіться, нарешті, на мене! - підвищив голос і відразу закашлявся.

-Не кричіть, Антоне! - жінка стривожено подивилася на всі боки. Тихий і Славний, хоч і вдавали, що розмовляють про своє, проте косили поглядом у їхній бік. А з сусіднього двору визирнула незнайома старенька і теж дивилася на неї з олігархом, повиснувши на огорожі - давайте не даватимемо привід для пліток! - і спробувала відібрати руку, - нічого не сталося добу тому, не розумію, про що ви?

-За кого ви мене маєте?! Позаминулої ночі з вами трапилося щось погане, але чорт мене дери, якщо я розумію, що! Це ваше «нічого не сталося» витрусило мене серед ночі з ліжка і, з жахом у серці, змусило нестись сюди на всіх порах! І яким був мій подив, коли одночасно зі мною сюди завалилося ще троє мужиків! І всі ми, як кошенята, що втратили мамку, кидаючись уздовж паркану, намагалися вам додзвонитися, але увійти на подвір'я не змогли? Ви мешкаєте під скляним куполом? І чому ми трималися за серце, наче напередодні колективного інфаркту?! - невелика пауза, щоб відкашлятися і олігарх продовжив, - тому я ще раз повторю своє запитання, Стьопа, що відбувається?! - на щастя всю цю тираду він вимовив хрипким пошепком, але відсутність голосу успішно компенсував промовистими поглядами, які Стьопка мужньо ігнорувала.