Читати книгу - "Житія Святих - Червень, Данило Туптало"

сказав: "Встань, Віте, будь мужній і міцний, Я з тобою завжди". Те сказавши, Господь став невидимий — і спало залізо зі святих в'язнів Віта і Модеста, і було наче порох. Встали обидва й почали співати: "Благословенний Господь, Бог Ізраїлевий, який відвідав і визволив людей своїх". Чутно було й ангельські голоси, що співали з ними. Сторожа, світло невимовне бачивши й голоси ангельські чувши, страху і жаху сповнилася й була наче мертва. Тоді, отямившись, побігли слуги до царя, тремтячи, і сповістили йому, що бачили й чули. Цар же те волхвуванням християнським вважав, прикликав урядника і звелів йому приготувати на ранок видовище, на якому хотів віддати в'язнів звірам на поїдання. Казав-бо: "Побачу, чи Христос зможе забрати їх з рук моїх".

Наступного дня вивели на видовище рабів Христових, й укріплював святий Віт блаженного Модеста, виховника свого, кажучи: "Не бійся, отче, будь мужнім і не лякайся зброї диявола, бо зближається до нас вінець наш". Було ж людей, що на те дивилися, десь п'ять тисяч мужів, окрім жінок і дітей, яких було без числа. І спитав Диоклетіян святого Віта: "Віте, де нині бачиш себе?" Святий же Віт нічого не відповів катові, звів очі свої до неба. Знову спитав його цар: "Де нині бачиш себе, Віте?" Відповів святий: "Бачу себе на позорищі, ти ж чини швидко, що хочеш робити". Диоклетіян сказав: "Пожалій душу свою, Віте, і принеси жертви великим богам". Відповів святий: "Не буде тобі добра, дияволе, вовче хижий, звабнику душ. Дивуюся безумству твоєму, що, бачачи силу Божу, не пізнаєш Бога і не соромишся відвертати мене словами своїми від Бога мого. Я вже не раз казав тобі, що не принесу богам твоїм, тобто бісам, жертви. Ти ж знову нечестиву свою раду безсоромно мені даєш. Псові кажуть "іди геть" — і він, соромлячись, відходить. А ти не соромишся. Я ж маю Христа, Бога мого, якому дотепер служу і приношу ясертву хвали із серця мого. Далі ж випало мені цілому стати живою жертвою". Тоді цар від безмірної люті, замість того щоб випустити на мучеників звірів, звелів зразу приготувати піч гарячу і казан великий, у ньому розтопити олово, сірку і смолу й Віта в той казан киплячий і клекочучий вкинути. Казав: "Нині побачимо, чи Бог його допоможе йому". Святий же Віт, знаменням хресним себе загородивши, увійшов всередину киплячого казана, наче в море. І зразу став перед ним ангел Господній, забрав силу вогненну, гаряч і кипіння казана вистудив. І стояв мученик наче посеред купелі, і співав до Господа, кажучи: "Ти, що визволив синів Ізраїлевих з тяжкої неволі єгипетської через Мойсея і Аарона, рабів Твоїх, вчини з нами милість задля слави імени святого Твого". На царя ж поглянувши, сказав: "Дякую тобі, Диоклетіяне, і слугам твоїм, що добру мені зробили купіль, ще б тут і мило здалося". Весь люд, дивлячись, голосно крикнув: "Ми такого чуда ніколи не бачили, справді істинний і великий Бог хлопця цього!" І вийшов святий із казана, ніякого не мав на тілі своєму сліду, більше ж — світилося тіло його, чисте, наче сніг, і співав, кажучи: "Випробував мене Ти, Господи, як золото, вогнем, випробував, і не знайшлося в мені неправди". Тоді почав докоряти цареві: "Осоромся, дияволе, з батьком своїм сатаною, бачачи, яку силу Господь мій являє на мені, рабі своєму". Цар же, більшим гнівом палаючи, звелів привести лева страшного, великого і лютого — люди не могли терпіти навіть його реву. І сказав цар до святого: "Чи й цього здолають чари твої?" Мученик же відповів: "Безумче й невігласе, чи не розумієш сили Христа, що є зі мною? Його ж ангел забере мене скоро з катівських твоїх рук". Коли наступав лев на святого, знаменувався мученик знаменням святого хреста — і впав лев перед ногами його, і лизав стопи його. І сказав Віт святий до царя: "Ось звір віддає честь Богові моєму, а ти не можеш пізнати Творця свого. Коли б захотів ти повірити в Нього принаймні нині, спасення б отримав". Відповів цар: "Вір у нього ти і твій рід". Святий же засміявся й мовив: "Добре ти сказав. Я і весь рід мій купіллю хрещення святого народжені, сподіваємося отримати вінець життя в Царстві Бога нашого". У той час багато з людей, десь до тисячі мужів, у Христа повірили. Сказав же цар до мученика: "Що це, Віте, що вогонь і звір не шкодять тобі? Якими волхвуваннями ти їх вгамовуєш і приводиш людей до подиву, і багато людей вірять у чари твої?" Відповів мученик: "Я ніякими чарами вогонь і звірів не вгамовую, але сила Христа, Бога мого, все те робить. Вогонь і звір — Божі творіння, вони скоряються волі Творця свого і не мене, а Його почитають, тобі ж більшого сорому завдають. Вогонь-бо — бездушне творіння, звір же — безсловесне творіння, але вони знають Бога, що їх створив. Ти ж маєш розумну душу, а не можеш Його пізнати і виявляєшся гіршим від безсловесних і бездушних творінь".

Тоді цар звелів повісити святих мучеників Віта і Модеста, а з ними і святу Кріскентію, годувальницю Вітову, яка туди прийшла, на катівні. Визнала вона себе християнкою, царя ж викрила в його нечесті і катуванні. І звелів кат залізними кігтями обдирати оголені тіла їхні. Сказав святий Віт до царя: "Осміяною і немічною показуєш силу свою, коли жінку мучиш". І мучили святих сильно, що обдерта була плоть їхня, нагі кості й нутрощі їхні видно було. І скликнув святий Віт до Господа: "Боже, в ім'я Твоє спаси нас і силою своєю визволи нас!" І зразу затряслася земля сильно, і були блискавиці та громовиці, і впали ідольські капища, і з народу невірного багато хто загинув, одні будівлями падаючими придушені, а инші блискавкою і громом побиті. Сповнився ж цар страху, і втікав із видовища, б'ючи себе в лице й кричучи: "Горе мені, що від такого малого хлопця переможений". Ангел же Господній, відв'язавши мучеників святих із катівні, переніс їх на попереднє місце в Луканію, до ріки, що Селар називалася. І там посадив їх під деревом, де спочили, коли із Сицилії прийшли. Коли ж спочивали святі під тим деревом, зібралися до них люди вірні, що там поблизу жили. І помолився Віт святий до Бога, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, прийми в мирі душі наші до себе, а тих, що пам'ять страждання нашого на славу