Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Я знаю, — тихо мовила вона. — Може, тепер ти зрозумієш, чому це мене так турбує.

Каладін не знав, що на це відповісти. Зрештою він добувся до складського двору. Кілька членів обслуги Четвертого мосту розвалилися в затінку зі східного боку їхньої казарми. Цікаво було би подивитися, як створюється одна з таких казарм, адже всі вони були результатом перетворення повітря на камінь за допомогою Душезаклинача. На жаль, Душезаклинання проводилися лише вночі та під суворою охороною, щоб убезпечити священний ритуал від сторонніх свідків. Спостерігати за ним могли лише подвижники та світлоокі найвищих рангів.

Перший пообідній дзвін пролунав, щойно Каладін підійшов до казарми. Командир вловив на собі лютий погляд Ґаза: він ледь не спізнився на мостове чергування. Суть цього «чергування» головно зводилася до того, щоби сидіти поблизу та чекати, чи не заграють сурми. Що ж, Каладін не збирався гаяти час. З огляду на можливість близької вилазки, не варто було ризикувати, вимотуючи себе носінням бруса, але існувала змога трохи розім’ятися чи…

У повітрі пролунав чіткий і чистий звук горна. Наче звук того міфічного рога, який, подейкували, скликає душі хоробрих на небесне поле бою. Каладін завмер. Як і завжди, він чекав на повторний сигнал, немов якась підсвідома частина його особистості потребувала почути підтвердження. І він не забарився — знову долинув поклик сурми, що сповіщав про місцезнаходження залялькованого прірводемона.

Солдати кинулися до плацу для шикування поряд зі складським двором, інші мчали до табору по спорядження.

— Шикуйсь! — закричав Каладін, підлітаючи до своєї команди. — Буря на вашу голову! Усім в шеренгу!

Мостонавідники не звернули на нього уваги. На декому не було жилетів, і тепер вони ринулися до казарми, утворивши в дверях справжнє захаращення. Ті, хто мав на собі жилет, побігли по міст. Роздратований Каладін поспішив за ними. Діставшись туди, обслуга розташувалася довкола настилу, дотримуючись строгого, наперед спланованого розпорядку. Кожному випадав шанс зайняти найкраще місце: до прірви бігти в першій лінії, а там, на фінальній стадії вилазки, перебратися у відносно безпечні задні ряди.

Проводилася жорстка ротація, помилок не припускалися й не пробачали. У мостонавідних бригад існувала нещадна система самоорганізації: якщо хтось намагався махлювати, решта змушували його бігти в першій лінії на етапі безпосереднього зближення з ворогом. Таке взагалі-то заборонялося, але Ґаз закривав на це своє єдине око. І не брав хабарів в обмін на дозвіл поміняти місце. Напевно, він розумів, що єдиним джерелом стабільності — і єдиною надією — у житті мостонавідника була ротація. Життя несправедливе, як і доля мостової обслуги, але принаймні якщо ти біг у лінії смертників і залишився живий, наступного разу бігтимеш у задніх рядах.

Існував єдиний виняток. Будучи командиром, більшість шляху Каладін мав бігти попереду, а перед самим штурмом переміститися назад. Його місце було найбезпечнішим, хоча жоден мостонавідник не почувався по-справжньому в безпеці. Каладін був такою собі цвілою скоринкою на тарілці голодуючого — не лакомина, але голодному і хрущ м’ясо.

Він приготувався. Чекали лише на Йака, Данні та Малопа. Щойно й вони зайняли свої місця, як Каладін віддав наказ піднімати. Його трохи здивувало те, що обслуга послухалася, хоча зрештою майже завжди існував хтось, хто командував під час вилазки. Голос змінювався, а прості накази залишалися тими ж. Віра, бігом марш, майна.

Двадцять мостонавідних команд спускалися схилом, що вів від складського двору до Розколотих рівнин. Каладін помітив кілька чоловіків з обслуги Сьомого мосту, що з полегшенням спостерігали за ними. Їхнє чергування тривало до першого пообіднього дзвону, тож від цієї вилазки їх врятували лічені секунди.

Мостонавідники старалися з усіх сил. І не лише через погрози отримати канчуків — вони бігли так несамовито, тому що хотіли опинитися на потрібному плато раніше за паршенді. Якщо їм це вдасться, не буде ні стріл, ані смертей. А тому єдине, що мостонавідник робив, не лінуючись і не шкодуючи сил, — це біг, несучи міст. І хоча багато хто з них ненавидів своє життя, він усе ж завзято хапався за нього — аж до побілілих кісточок пальців.

Вони протупотіли першим зі стаціонарних мостів. Каладінові м’язи нили, протестуючи проти чергового — та ще й такого скорого — перенапруження, але він намагався не думати про втому. Великобуряні дощі минулої ночі призвели до того, що більшість рослин були розкриті, скелебруньки повипускали гудиння, квітучі бранзи здіймали з ущелин до неба свої віти, схожі на кігтисті лапи. Де-не-де траплявся також колючник — укриті голками невисокі кущики з кам’яним гіллям, на які Каладін звернув увагу, ще коли вперше тут пробігав. У численних тріщинах і западинах, що вкривали поверхню нерівного плато, стояли калюжі води.

Ґаз вигукував, управо чи вліво забирати та якої стежки триматися. На багатьох ближніх плато було по три-чотири мости, від яких далі по Рівнинах розповзались розгалужені стежки. Біг став якимось механічним. Він вимотував, але й не був новиною, тож добре було опинитися в першій лінії та бачити, куди прямуєш. Каладін узявся бурмотіти свою звичну мантру — лічити кроки, як колись порадив йому той безіменний мостонавідник, чиї сандалії він усе ще носив.

Зрештою вони дісталися останнього зі стаціонарних мостів. Перетнули невеличке плато, поминаючи тліючі залишки мосту, який паршенді зруйнували минулої ночі. І як їм це вдалося — адже надворі бушувала великобуря? Раніше, дослухаючись до розмов солдатів, Каладін дізнався, що вони сприймали паршенді з сумішшю ненависті, люті та чималої долі страху. Це тобі не флегматичні, майже безсловесні паршмени, які працювали по всьому Рошару. Ці «паршмени сапієнс» чи то паршенді були неабиякими вояками. Та все ж Каладіна вразила така несумісність. Паршмени? Б’ються? Нісенітниця якась.

Як і інші групи обслуги, Команда № 4 опустила міст, навівши його над прірвою в одному з найвужчих місць. Його люди повалилися долі довкола настилу, відпочиваючи, доки армія переходила на інше плато. Каладін заледве не приєднався до них — власне, його коліна аж підгиналися в очікуванні того самого.

«Ні, — подумав він, пересилюючи себе. — Ні. Я залишуся стояти».

Це був нерозумний вчинок. Решта команди заледве звертали на нього увагу. А один із них, Моаш, навіть вилаявся на його адресу. Але тепер, коли постанова була винесена, Каладін вперто дотримувався її: склавши руки за спиною та ставши у стройову стійку, що відповідала команді «вільно», він дивився, як армія перетинала провалля.

— Агов, мостонавідничку! — крикнув йому якийсь солдат із-поміж тих, що чекали своєї