Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Каладін обернувся до жартівника — міцного брунатноокого типа, чиї руки завтовшки були такими ж, як у багатьох — стегна. Висновуючи з аксельбантів на плечі його шкіряної куртки без рукавів, він був командиром загону. Колись такі ж носив і Каладін.

— Як ти поводишся зі своїми списом і щитом, командире? — гукнув він у відповідь.

Солдат нахмурився, але Каладін знав, що той думає. Спорядження вояка було його життям. Про зброю піклувалися так, як піклуються про власних дітей, нерідко дбаючи про її належний стан насамперед, а про їжу та відпочинок — уже потім.

Каладін кивнув у бік моста.

— Це мій міст, — гучно проговорив він. — Моя зброя — єдина, яку мені дозволено мати. Ставтеся до неї добре.

— А то що ти зробиш? — гукнув ще один із солдатів, від чого шеренгами прокотився сміх. Командир загону мовчав. Він виглядав стурбованим.

Каладінові слова були простою бравадою. Насправді він ненавидів цей міст, та все ж залишився стояти.

За декілька секунд Міст № 4 перетнув великий князь Садеас власною персоною. Ясновельможний Амарам завжди здавався настільки героїчним, настільки статечним. Такий собі воєначальник-джентльмен. А цей Садеас був із зовсім іншого тіста — з круглим обличчям, кучерявим волоссям і набундюченою міною. Він їхав немов на параді: однією рукою легенько притримував перед собою вуздечку, а іншою стискав під пахвою шолома. Його обладунок був пофарбований у червоне, а шолом оздоблений фривольними китицями. Увесь цей надмір безглуздої пишноти ледь не затьмарював чудесного стародавнього артефакту.

Каладін забув про втому, і його руки стислися в кулаки. Перед ним був світлоокий, котрого він мав усі підстави ненавидіти навіть сильніше, ніж більшість із них, — людина настільки безсердечна, що кожного місяця ні за цапову душу кидала на вітер життя сотень мостонавідників. Істота, яка з усе ще незбагненних для Каладіна причин недвозначно заборонила їм користуватися щитами.

Незабаром Садеас і його почесна варта опинилися по інший бік розколини, і Каладін збагнув, що, напевно, мав би вклонитися. Садеас не помітив, але якби звернув на це увагу, то можна було нажити клопоту. Хитаючи головою, Каладін підняв свою команду, хоча знадобилися ексклюзивні штурхани, щоби підвівся й почав ворушитися Скеля — здоровань-рогоїд. Перетнувши міст останніми, вони завдали його собі на плечі й побігли до наступної прірви.

Цей процес повторився достатню кількість разів, щоб Каладін збився з ліку. Щоразу, коли військо перетинало міст, він відмовлявся лягати. Стояв, склавши руки за спиною, і дивився, як настилом проходить армія. Іще кілька солдатів помітили його та пробували брати на кпини, але Каладін не звертав на них уваги, і до п’ятого чи шостого провалля кепкування вщухло. Коли він знову побачив ясновельможного Садеаса, то склав уклін, хоча від цього в Каладіна й зсудомило шлунок. Він не служив тому чоловікові. Не присягав йому на вірність. Але він служив своїм хлопцям з Четвертого мосту. Він збирався врятувати їх, а це означало, що він не мав права наражатися на покарання за зухвалість.

— Бігунам помінятися місцями! — крикнув Ґаз. — Перейти й помінятися!

Каладін різко повернувся. Наступне мостонаведення повинно було перерости у штурм. Він примружив очі, дивлячись у далину, і заледве зміг розгледіти шеренгу темних постатей, що збиралися на сусідньому плато. Паршенді вже прибули й шикувалися в бойові порядки. Позаду них окрема група людей була зайнята розбиванням хризаліди.

Каладін відчув укол досади. Їхня швидкість була недостатньою. І тепер — хоч якими знеможеними вони були — Садеас забажає швидкої атаки, щоби не дати паршенді часу видобути яхонтосерце з кокона.

Мовчазна, занурена в невтішні думки мостова обслуга зводилася на ноги після відпочинку. Вони знали, що на них чекало. Їхня команда перетнула міст, втягла його за собою та перешикувалася у зворотному порядку. Солдати вистроїлися в шеренги. Усе це відбувалося в такій тиші, ніби вони готувалися нести труну на похоронне вогнище.

Мостонавідники залишили для командира місце позаду — захищене та вбезпечене. Сильфрена опустилася на настил, дивлячись на дещицю вільного простору. Туди підійшов Каладін, неймовірно стомлений — і тілом, і душею. Він не давав собі пощади зранку, а потім знову — коли стояв замість того, щоби відпочивати. І що за одержимість підштовхнула його до цього? А тепер він заледве переставляв ноги.

Каладін окинув поглядом мостонавідників. В обличчях його людей проглядали смирення, зневіра, жах. Якщо відмовляться бігти на штурм, їх стратять. Якщо побіжать, наткнуться на стріли. Вони не дивилися на лінію паршендійських лучників удалині. Натомість їхні очі впиналися в землю.

«Вони — твої люди, — сказав собі Каладін. — І потребують тебе як командира, навіть якщо самі цього не знають.

А як же ти вестимеш уперед іззаду?»

Він вийшов зі своєї шеренги й обійшов міст. Два члени команди — Дрегі та Тефт — звели на нього приголомшені погляди, коли він їх поминав. На «позиції смертника», якраз посередині першої лінії, стояв Скеля — кремезний смаглявий рогоїд. Каладін поплескав його по плечу:

— Ти зайняв моє місце, друже.

Той витріщив на нього здивовані очі.

— Але…

— Дуй у задній ряд.

Скеля насупив брови. Пролізти вперед їхньої черги не намагався ще ніхто й ніколи.

— У тебе висотна хвороба, низовинцю, — мовив він із різким акцентом, — хочеш померти? То чого не піти й не плигнути в прірву? Так було би легше.

— Я тут командую. І бігти в першій лінії — моя прерогатива. Виконуй!

Скеля знизав плечима, але зробив, як веліли, і зайняв Каладінове місце в останньому ряду. Ніхто й слова не сказав. Якщо командир сам рвався на той світ, то хто вони такі, щоб нарікати?

Каладін обвів очима свою команду.

— Що більше часу нам знадобиться на встановлення моста, то більше стріл вони зможуть у нас випустити. Тож виявіть твердість, рішучість і швидкість. Підняти міст!

Обслуга виконала наказ, внутрішні ряди перемістилися під настил і розташувалися шеренгами по п’ять чоловіків ушир. Каладін прилаштувався з самого переду. Зліва від нього стояв високий огрядний мостонавідник на ім’я Лейтен, а справа — довготелесий Мерк. Адіс і Корл були по краях. От і вся їхня перша лінія. П’ятірка приречених.

Щойно всі команди попіднімали мости, Ґаз віддав команду:

— На штурм!

І вони побігли, проносячись мимо армійських колон, що стояли в очікуванні, проминаючи солдатів, котрі стискали списи та щити. Дехто зацікавлено спостерігав за ними, напевно, забавляючись таким видовищем: упосліджені мостонавідники щодуху мчать