Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Каладін зосереджено дивився вперед, силкуючись притлумити той скептичний внутрішній голос, який волав, що його вчинок — несосвітенна дурість. Він летів до останньої ущелини, сконцентрувавши увагу на паршендійському строю. На постатях із чорно-червоною шкірою та луками в руках.

Сил пурхала поблизу Каладінової голови, але вже не в людській подобі — миготіла, мов стрічка світла. Вона блискавкою майнула вперед.

Луки знялися вгору. Каладіну не траплялося бути на позиції смертника під час аж такого небезпечного приступу ще відтоді, як сплив його перший день у команді. Звідси починалася ротація — і сюди завжди ставили новачків. Резон був простий: якщо вони гинули, не треба було клопотатися про їхню підготовку.

Паршендійські лучники натягнули тятиви, вибірково цілячи у п’ять чи шість команд обслуги. Четвертий міст точно потрапляв до їхнього числа.

Звилися стріли.

— Тіене! — заволав Каладін, ледве не божеволіючи від втоми та краху ілюзій. Він вигукував це ім’я вголос — хоч і сам не відав чому, — а назустріч йому неслася стіна стріл. Каладін відчув приплив енергії, раптовий підйом сил — неочікуваний і непояснимий.

Стріли досягли цілей.

Мерк беззвучно повалився долі — у нього вп’ялися чотири чи п’ять стріл, забризкавши його кров’ю каміння. Впав і вже мертвий Лейтен, а з ним як Адіс, так і Корл. Стріли з тріском ламалися, потрапляючи в землю під ногами Каладіна, а добрих півдюжини ввігналися в дерево біля самих його рук та голови.

Каладін не знав, поцілили в нього чи ні. Його по вінця переповнювали енергія та тривога. Він і далі біг та кричав, тримаючи на плечах моста. Не знати чому, група паршендійських стрільців попереду опустили луки. Він бачив їхню мармурового кольору шкіру, дивні червонуваті чи жовтогарячі шоломи та простий коричневий одяг. Вони здавалися збентеженими.

Якою б не була причина, але це подарувало Четвертому мосту кілька дорогоцінних секунд. Доки паршенді знову звели луки, Каладінова команда досягла ущелини. Його люди порівнялися з обслугою інших мостів — тепер їх було лише п’ятнадцять. П’ять винищили по дорозі. Уцілілі ж, підбігаючи, зсувалися щільніше, щоб ліквідувати прогалини в строю.

Каладін викрикнув команду «майна» під черговим градом стріл. Одна з них пропорола йому шкіру на ребрах і впала, відскочивши від кості. Він відчув її удар, але болю не було. Потому майнув уздовж краю настилу, допомагаючи штовхати. Його команда з грюкотом навела міст через прірву, доки злива алетійських стріл відволікала лучників-паршенді.

Настилами процокотіли копита кавалерійського ескадрону. Про обслугу швидко забули. Каладін осів на коліна біля мосту, а решта членів його команди — скривавлені та поранені — зашкутильгали геть. Свою роль у цій битві вони вповні зіграли.

Він ухопився за бік і намацав кров. «Пряма рвана рана, усього з дюйм завдовжки, не настільки широка, щоб становити небезпеку».

Це був голос його батька.

Каладін важко дихав. Йому треба було дістатися в безпечне місце. Над головою свистіли стріли, які випускали алетійські лучники.

«Одні забирають життя. Інші його рятують».

Але ж він іще не закінчив. Каладін натужно звівся на ноги й пошкандибав туди, де біля настилу хтось лежав. Це був мостонавідник, котрий звався Гоббер. Його ногу пронизала стріла. Він стогнав, тримаючись за стегно.

Каладін ухопив його під пахви й потягнув геть від мосту. Напівпритомний, той лаявся від болю, доки командир волік його до западини за невеличким кам’янистим виступом, де знайшли прихисток Скеля та ще кілька членів обслуги.

Залишивши там Гоббера — стріла не зачепила життєво важливих артерій, і той міг якийсь час почекати, — Каладін обернувся й хотів знову кинутись на поле бою. Але послизнувся, спотикнувшись від утоми, та з хрипким стогоном важко гупнув на землю.

«Одні забирають життя. Інші його рятують».

Умиваючись потом, він зіп’явся на ноги й метнувся назад до мосту, а у вухах стояв батьків голос. Наступний член команди, який трапився на його шляху — на ймення Курм, — був мертвий. Каладін облишив тіло.

У Ґадоля була глибока рана в боку, де стріла пройшла навиліт. Його обличчя заливала кров, що юшила з глибокого порізу на скроні, та він усе ж спромігся трошки відповзти від мосту. Його нестямні карі очі дивилися вгору, а довкола нього кружляли помаранчеві болекузьки. Каладін ухопив його під пахви й потягнув пріч лише за мить до того, як по місцю, де він лежав, галопом прогримотіли копита кінноти.

Каладін перетягнув Ґадоля до западини, дорогою помітивши ще два трупи. Він швиденько порахував. Виходило двадцять дев’ять мостонавідників — включно з покійниками, яких він бачив. П’ятьох бракувало. І Каладін, спотикаючись, знову пошкандибав на поле битви.

Солдати збилися в купу біля тильної сторони мосту, з боків шикувалися лучники, посилаючи стріли в паршендійські лави, а важка кавалерія, яку вів сам великий князь Садеас, практично невразливий у своїй Сколкозбруї, намагалася відкинути ворога назад.

Каладін вагався: у нього паморочилося в голові, а вигляд стількох людей, які бігли, кричали, пускали стріли й метали списи, вселяв сум’яття. П’ять мостонавідників — найімовірніше, мертвих — загубилися десь серед усього цього…

Він помітив постать, що зіщулилася на самому краю прірви, а над її головою в обох напрямках летіли стріли. Це був Даббід, член його команди. Він скрутився клубком, а його рука була неприродно вивернута.

Каладін ринувся вперед. Він упав на землю й по-пластунському поповз під хмарою свистячих стріл, сподіваючись, що паршенді не звернуть уваги на двох беззбройних мостонавідників. Даббід навіть не помітив Каладіна, коли той дістався до нього. Він був у шоці: його губи беззвучно ворушилися, а в очах застиг приголомшений вираз. Каладін неспосібно вхопив його, не ризикуючи підводитися аж надто високо, щоб не зловити заблуканої стріли.

Незграбним напівповзком Каладін відтягував Даббіда від краю провалля. Раз по раз послизаючись на пролитій крові, падаючи, здираючи руки об каміння чи вдаряючись у нього обличчям, він уперто повз далі, витягуючи свого молодшого товариша з-під обстрілу. Нарешті він добувся досить далеко, щоб відважитися підвестись. Намагався підняти й Даббіда, але м’язи так ослабли… Зробив іще одне зусилля, але посковзнувся та знеможено повалився на каміння.

І лежав, судомно хапаючи повітря, а біль від пораненого боку нарешті захлеснув усе його єство. Як же він утомився…

Зіп’явшись на хисткі ноги, Каладін знову спробував підхопити Даббіда, але виявився заслабким навіть для того, щоби тягти його волоком. Він швидко закліпав очима, проганяючи сльози безсилля.

— Нема на вас висотної хвороби, кляті низовинці, — гаркнув