Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— На, бери... Але тільки одну! — попередив Василь дещо запопадливо і надмірно голосно. Схоже, дуже вже шкода запорожцеві було ягід.

— Самі винні! Нічого хитрувати! — зареготав чорт і загріб повну жменю.

— Та що ж ти робиш! Куди стільки?! — мало не розплакався запорожець. — Бійся Бога! Відсип хоч половину!

— А нічого було шахраювати... — повторив Свистун і весь улов сунув у пащеку.

— Тобі ж гірше буде... — співчутливо зітхнув Полупуд.

— Ммм... — відповів Свистун, старанно пережовуючи здобич.

Схоже, смак незрілого терну не дуже сподобався чортові, але заради перемоги у змаганні, він готовий був потерпіти. Дожував, проковтнув. Посміхнувся, висолопив язика, вражено покліпав очима і... закрив пащеку, не сказавши ні слова.

— Ну давай, — махнув я рукою. Мовляв, чого вола за дишло тягнути, все зрозуміло. — Свисти вже, і почнемо чимось іншим мірятися.

Але Свистун чомусь не поспішав. Та й взагалі мало нагадував майбутнього переможця. Чорт роззявляв рота, висолоплював язика, мацав його пальцями, ніби перевіряв, чи на місці той, і видавав дивні, абсолютно нечленороздільні звуки. Найбільше схожі на бекання здихаючої кози.

— Свисти вже. Скільки чекати? — втрачаючи терпіння, гримнув на свого поединщика старший.

Свистун скривився, ніби крашанку проковтнув, склав губи трубочкою... і видав неголосне шипіння. Наче хто тишком повітря зіпсував.

 — Не зрозумів? — Біс здивовано глянув на інших чортів. Ті злякано втопили морди у воді. Тільки очі лупали, точнісінько, як жаби. — Ти чого придурюється, покропивник? Мені що, допомогти тобі?

Чорт злякано мотнув головою, вдихнув глибше і повторив спробу. Тепер шипіння нагадувало шкварчання сала на сковорідці. Свистун гикнув, застогнав, піднатужився втретє і... заплакав. Потім крутнувся на п'ятці і прожогом кинувся геть. У степ...

Не витримав бідолаха. Дезертирував. Теж варіант... Навіть шкода його стало. Ну, нічого, жити буде. Сік терну не зміїна отрута, і за дією більше на оскому схожий. Тільки разів у десять сильніше. А в цілому — не смертельно. Оніміння язика і рота минеться максимум через годину.

— І як накажеш це розуміти? — я витріщився, які тільки зміг. Немов «яєчню» за старовинним чоловічим рецептом смажив. В якому яйця кладуть на пательню, а очі самі вилазять. — Втеча суперника завжди і всюди вважається поразкою. Чи мені все-таки свиснути? Для годиться?

— Обдурили... — трохи подумавши, повідомив власну оцінку ситуації біс. — Як цигани на ярмарку п’яного ляха навколо пальця обкрутили.

— Ти словами не розкидайся так! — вдав, що збирається підвестися, Полупуд. —  Жадібність твого меншого згубила. І нічого більше... Я попереджав, щоб не хапав жменями?! Попереджав. Казав, що зле буде? Казав… Та ви й самі все чули...

Крити було нічим. Не дарма козак так кричав на Свистуна. Не почув би тільки глухий.

— Ото ж бо... — повчально провадив далі запорожець. — Надмірна захланність не тільки митаря згубила. З'їв би одну ягідку — нічого б не сталося. І, до речі, ніякі вони не свистячі. Звичайний терен. Хочеш — сам перевір.

— А ось і перевірю... — погрозливо прогугнявив біс. — Змагання не закінчене. Один раз не рахується. Залишимо молодь у спокої. Самі силами поміряємось. Згоден?

— Чому б і не помірятися?.. — солодко потягнувся Полупуд. — Давно час кісточки розім'яти. Вилазь, якщо не жартуєш.

Потім обвів поглядом глинистий берег і пробурчав невдоволено:

— Ну, що за місце таке — земля та глина. Жодного каменю. Добре, я з собою прихопив. А то так і ходив би голодним...