Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Взагалі складається враження, що переважна більшість мігрантів з України 1619 р. були сімейними узами пов’язаними з московськими родинами й саме в цьому вбачали можливості для успішних службових кар’єр на незвіданій царській службі. Проте далеко не завжди сподівання українських козаків на родинну підтримку в новій для них країні знаходили позитивний відгук у їхніх московських родичів. Найгучніший резонанс від неприйняття такого насильницького посвоячення отримала справа з одруженням козака-мігранта Микити Маркушевського, дружина котрого належала до однієї з найаристократичніших родин Москви.

Враховуючи обставини пошлюблення Анастасії Плещеєвої (як насильство щодо неї, так і вбивство нареченим чи його товаришами брата пошлюбленої) інший її рідний брат, Леонтій Плещеєв, використовуючи свою впливовість при царському дворі, навідріз відмовився визнавати законність цього шлюбу — навіть попри те, що вже в Москві Анастасія народила від Микити Маркушевського другу свою дитину. Офіційним приводом для розірвання Леонтієм Плещеєвим шлюбу сестри (на сторожі святості уз якого твердо стояла православна церква) послужило звинувачення Маркушевського в тому, що він є «неверцем» (тобто не православним християнином). Змішані ж шлюби православних із представниками інших релігій чи конфесій на той час у Росії були категорично забороненими. Ті ж із них, які були освячені в інших країнах, на теренах царської держави вважалися недійсними.

Крутицький митрополит Іона, котрий за відсутності Філарета Микитовича Романова (він перебував у польському полоні) заміщував його на патріаршестві, виступивши в ролі експерта у цій справі, також визнав за православним Микитою Маркушевським статус якщо не «іншовірця», то принаймні «напіввірця», тобто такого християнина, що відступив від божественних основ православ’я, але не відпав цілковито від нього. Митрополит Крутицький констатував, що «черкащанин» Маркушевський не є православним християнином у тому розумінні, яке прийнято в Московії, і для навернення його до істинної віри необхідно провести обряд миропомазання, тобто прилучення його до істинного православ’я через другий чин, а не через перший, як це було у відношенні до римо-католиків. Власне, це митрополит й успішно здійснив. По-справжньому Соломонове рішення владики Іони знімало проблеми, що виникли у житті Маркушевського в Москві. Натомість воно мало всі ознаки публічного ляпасу стосовно Леонтія Плещеєва, оскільки тепер у нього не було вагомих і законних підстав для того, аби не віддати свою рідну сестру за ново-похрещеного чоловіка.

Але, на щастя для Плещеєва, саме в розпал цієї скандальної історії до Москви повертається Філарет Микитович Романов, котрого Єрусалимський патріарх Теофан III відразу рукопоклав на патріаршество. Скориставшись зі своєї наближеності до новопоставленого патріарха, Плещеєв домігся повторного розгляду справи. Такому розвитку подій чимало сприяла й та обставина, що Філарет Микитович, вступивши в управління патріархією, відразу ж розпочав слідство над своїм попередником митрополитом Іоною, скликавши 1620 р. Освячений собор. Серед звинувачень, висунутих на соборі на адресу владики Іони, згадувалась і справа про «незаконне» миропомазання Крутицьким митрополитом Маркушевського. А завершився розгляд канонічних суперечностей ухваленням знаменитого указу «Како изыскиваети и о самех белорусцех[14]», відомого також в інших списках як указ «О крещении латын и черкас».

Ухвалений документ детально розписував, яким чином допускати в московську церкву українців і білорусів: після хрещення, миропомазання чи ж покаяння. Обливальний спосіб хрещення, який був характерний для практики київського православ’я, визнавався московським духовенством «найтяжчим гріхом», а тому всі хто прийняли хрещення в такий спосіб, підлягали повторному хрещенню. Ще більш серйозною мала бути процедура «очищення» та повторного хрещення православних християн, які належали до парафій, з’єднаних з Римом, тобто, згідно з тогочасною лексикою, уніатів. Усі вони, незалежно від того, яким способом — обливанням чи зануренням — були хрещені, підлягали повторному хрещенню, з обов’язковим проголошенням під час цього таїнства анафеми римо-католицькій церкві.

До речі, кожен вірянин, котрий хоч би один раз отримував причастя в уніатській церкві, сприймався на Москві як католик (або уніат, котрі в Москві, власне, й не розрізнялись) і повинен був повторно підлягати обряду хрещення.

Першими через таїнство повторного навернення до православ’я пройшли козаки-волонтери полку Конші та інші учасники польсько-московської війни 1618 р., котрі по її завершенні вирішили не повертатися на батьківщину. Загалом же таїнству повторного навернення до «істинного» православ’я вихідці з України підлягали аж до середини XVII століття. Коли ж наплив до Москви «не цілком правильних» православних християн з Київської митрополії став по-справжньому масовим, а до того ж українські козаки політично засвідчили свою лояльність цареві, присягнувши на раді в Переяславі 8 січня 1654 р., указ 1620 р. «О крещении латын и черкас» поволі почав втрачати свою чинність.

Хотинське побратимство козаків і «ляхів»

Стосунки Речі Посполитої та Османської імперії на початок 1620-х рр. загострилися до вкрай небезпечної межі. Причиною цьому були різні обставини: грабіжницькі набіги на українські воєводства османських васалів — кримських і ногайських татар, нищівні удари козаків у відповідь по кримським і турецьким землям. Вельми дратувало Високу Порту й втручання магнатів з коронних та українських воєводств Речі Посполитої у внутрішні справи придунайських князівств — Молдавії, Волощини й навіть Семигороддя (Трансільванії), які перебували під протекцією султана.

І вже навесні 1620 р. в Стамбулі питання щодо організації походу на «Лехістан» було вирішене остаточно. На чолі походу мав особисто стати султан Осман II. Але перед тим, як іти на «Лехістан», головним силам Османів у Придунав’я було направлено частини військ на чолі з Іскандер-пашою з метою повалення молдавського господаря Гаспара Граціані, що скомпрометував себе в очах дивану союзницькими стосунками з Варшавою. У розпорядженні господаря було лише декілька тисяч вояків, і він, усвідомлюючи фатальну неминучість суворого османського покарання, у розпачі благав Варшаву про негайну військову допомогу.

Великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський мав у своєму розпорядженні також не надто великі сили — всього лише близько 5 тисяч жовнірів. Щоправда, на підході була ще одна частина коронних військ під орудою польного гетьмана Станіслава Конецпольського й князя Самійла Корецького. Граціані слізно закликав Жолкевського активно використовувати козацьку потугу, що так гучно заявила про себе в походах на османців у попередні роки та десятиліття. Утім, Жолкевський напередодні походу зверхньо заявив: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі, альбо свині пасти». «Гриці» також не надто поспішали гетьману на допомогу, добре пам’ятаючи його немилосердя під час сумнозвісної солоницької