Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Наслідком самовпевнених дій Жолкевського став жахливий погром коронної армії під Цецорою у вересні 1620 р. Під час якого сам Станіслав Жолкевський загинув, а його син Ян, польний гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Миколай Потоцький, Януш Тишкевич, Самійло Корецький — потрапили до полону.

Коли у Варшаві довідалися про трагічний кінець коронної армії на цецорських полях, вся увага послів сейму була зосереджена винятково на справах організації оборони вітчизни. У контексті пошуків шляхів виходу зі скрути принципово нового звучання набувало й ставлення політичної еліти держави до «козацької проблеми». І якщо раніше для значної частини коронної шляхти та королівського уряду козацтво справді асоціювалося винятково з терміном «проблема», то тепер це був важливий ключ до вирішення справді нагальної державної проблеми.

Створена для обдумування способів забезпечення оборони республіки спеціальна комісія за результатами своєї роботи наголосила, що лише козаків можна швидко мобілізувати та скерувати проти супротивника. А відтак пропонувалося негайно відіслати їм 100 тисяч злотих жолду. Як нагальне трактувалося також завдання докладання зусиль до «заспокоєння грецької віри», в тому числі й за посередництва Єрусалимського патріарха Теофана III (до речі, лише щойно перед тим проголошеного владою Речі Посполитої турецьким шпигуном). На спорожнілу кафедру луцького єпископа пропонувалося звести не уніатського, а православного претендента, як того й вимагала волинська шляхта. Комісія також рекомендувала владі з метою забезпечення лояльного ставлення козацтва до короля і Речі Посполитої не втручатися у козацькі порядки та вибори ними свого старшого; роздати старшині за вірну службу староства та й, загалом, обходитися з козаками чемно й шанобливо, демонструючи тим самим цілковиту повагу.

У липні 1621 р., коли грізне 150-тисячне османське військо (не рахуючи татарської кінноти та допоміжних турецьких відділів), очолюване особисто султаном Османом II, перейшло Дунай і неквапливо рушило далі — «завойовувати Лехістан», здавалося, що воно спроможне не те щоб перемогти королівську армію, а фізично розчавити її самою лише своєю велетенською масою. Адже Річ Посполита спромоглася мобілізувати лише 35-тисячне військо...

Тим часом марш очолюваного гетьманом Яцьком Неродою-Бородавкою Війська Запорозького на допомогу коронній і литовській арміям розтягнувся аж на два місяці. Але щодо цього були вагомі причини. Скупчившись в околицях Білої Церкви, на початку липня козацькі полки через Охматів, Умань і Брацлав рушили на південний захід. 8 серпня в районі Могилева вони форсували Дністер. А вже наприкінці серпня війська гетьмана Бородавки, аби позбавити величезну турецьку армію продовольства, безжально пустошили землі Молдавського князівства. Отримане від командування Речі Посполитої завдання було виконане козаками з таким завзяттям, що тогочасний молдавський господар Стефан Томша, вражений нещадним спустошенням околиць Сорок й Оргієва, покинув Ясси й утік до сусідньої Трансільванії.

Одночасно козацьке військо всіляко намагалося затримати просування турецьких військ і татар до Дністра, аби тим самим надати змогу великому литовському гетьману Яну Каролю Ходкевичу (призначеному за відсутності коронних гетьманів головнокомандувачем об’єднаних сил республіки) належним чином підготуватися до зустрічі ворога. Переслідуваний козаками кримський хан був змушений звертатися до Османа II з проханням про невідкладну військову допомогу. А відправка султаном відділів Ногай-паші, Ілбансали-паші й сирійських загонів проти козаків, затримували рух головних сил османців «на Лехістан». Унаслідок цього кампанія, що мала завершитися в літні місяці, розгорнулася в умовах осінньої негоди й навіть снігу, створюючи тим самим теплолюбним османцям додаткові труднощі.

Первісно план гетьмана Ходкевича полягав у тому, аби зупинити османську армію вже на берегах Дунаю. Але через затримку з мобілізацією коронних і литовських військ план довелося на ходу коригувати і в його новій редакції було вирішено зустрічати супротивника на берегах Дністра. Утім, проти такої диспозиції рішуче заперечувало козацтво, резонно побоюючись загрози перетворитися в разі нагальної потреби на розмінну монету в торгах командування Речі Посполитої з Османами. Не в захваті від перспектив жовнірських реквізицій (у разі розквартирування на «польському» боці Дністра коронного й литовського військ) була й місцева подільська шляхта. Усе це разом і змусило великого литовського гетьмана відмовитися від своїх намірів і переправити війська на «молдавський» берег Дністра, розташувавши свій табір поблизу Хотинської фортеці.

Надавши коронним і литовським військам вдосталь часу для спорудження оборонних ліній, Військо Запорозьке, починаючи з 25 серпня 1621 р., відчайдушно намагалося вирватися з тенет турецького оточення і вийти на сполучення з головними силами Речі Посполитої. Втративши лише за один день 28 серпня близько 800 осіб убитими й пораненими, козаки таки зуміли вирватися з османських лещат і 1 вересня прибули під Хотин. Незадовго перед тим козаки звинуватили Яцька Бородавку в невмілому керуванні козацьким табором під час молдавського походу, що спричинило значні людські втрати, й на його місце обрали Петра Сагайдачного, котрий якраз перед тим прибув із посольства до короля Зиґмунта III.

Під Хотином табір Ходкевича, оточений земляним валом до 8 км завдовжки, розташовувався поблизу Дністра. На півночі він межував із Хотинською фортецею. Українські козаки свій табір розташували на південь від польсько-литовського стану. Зважаючи на пізнє прибуття Війська Запорозького під Хотин, козаки не встигли належним чином укріпитися, а також приготувати достатню кількість продовольства й фуражу. Усе це у вельми трагічний спосіб далося взнаки вже найближчим часом.

З наближенням до Хотина передових частин османського війська, зважаючи на свою чисельну перевагу, турецьке командування вирішило розгромити супротивника вже з маршу, скерувавши головний удар по найменш укріпленому козацькому відрізку оборони. Проте своєчасно скерована гетьманом Ходкевичем козакам допомога — 4 тисячі піхоти і 3 тисячі кінноти — дозволила запорожцям успішно відбити османський штурм.

Військове командування Речі Посполитої ухвалило рішення про проведення під Хотином оборонної кампанії. Натомість османська армія розпочала активні наступальні операції. З вересня Осман II скерував проти козаків головні свої сили. Штурму передував безжальний артилерійський обстріл, проте досягти бажаного для себе результату нападникам не поталанило. Більше того, запорожці за підтримки німецької піхоти полковників Вейгера і Лермонта й угорської піхоти Заславського навіть зуміли контратакувати супротивника, на короткий час захопивши три його гармати. Втрати козаків за цей день нараховували кілька десятків загиблих, у той час як супротивна сторона втратила близько тисячі людей.

Незважаючи на значні втрати османців, 4 вересня штурми було поновлено. Спочатку було атаковано польський відтінок оборони, а потім, як і попереднього дня, головний удар спрямували проти запорожців. Цього разу штурмам також передували потужні артилерійські обстріли. Причому османцям під прикриттям імли вдалося перевезти свої гармати поближче до козацького табору й уже звідти, практично впритул, випустити в його