Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Американська пастораль 📚 - Українською

Читати книгу - "Американська пастораль"

195
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Американська пастораль" автора Філіп Рот. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 96 97 98 ... 141
Перейти на сторінку:
марна, не марна, але ти можеш це робити і робитимеш далі; принаймні залишиш своє ім’я в історії.

— Точно! — вигукнув старий. — Послухай, що я тут йому пишу: «Я все життя є членом демократичної партії». Слухай, Меррі. «Я все життя є членом демократичної партії…»

Проте жодні його звернення до президента війну не спинили, і ніякі розмови з Меррі не «знищили в корені» й не «придушили в зародку» катастрофу. Він єдиний у сім’ї бачив її наближення.

— Я знав. Було ясно як день — щось насувається. Я відчував. Я намагався запобігти цьому. Вона стала некерована. Щось зламалося. Я чув це. Я казав вам: з цією дитиною слід щось робити, з нею щось не так. Та вам в одне вухо влітає, в інше вилітає. Ви мені постійно: «Тату, заспокойся. Тату, ти перебільшуєш. Тату, в неї складний період. Лу, дай їй спокій, не сперечайся з нею». — «Ну, вже ні, — казав я вам, — не дам. Вона — моя онука. Я проти того, щоб дати їй спокій. Не хочу втратити онуку і не заспокоюсь. У неї ж не всі вдома». А ви дивилися на мене, як на божевільного. Ви, всі. А я був правий. Щодо помсти я був правий!

Удома жодних новин не було. Він молився, щоб прийшла звісточка від Мері Штольц.

— Нічого? — запитав він у Дон, яка готувала на кухні салат із щойно зірваної на городі зелені.

— Нічого.

Він налив випити собі та батькові й виніс келихи на терасу, де ще працював телевізор.

— Ти приготуєш смажене м’ясо, любий? — запитала його матір.

— Так, буде м’ясо, кукурудза й улюблені помідори Меррі. — Звичайно, він хотів сказати «улюблені помідори Дон», та вже коли обмовився, то виправлятися не став.

Мати сторопіла, але, переборовши хвилювання, сказала:

— Ніхто не готує м’ясо так, як ти.

— Дякую, мамо.

— Мій великий хлопчик. Найкращий у світі син. — Вона обійняла його і вперше за весь тиждень не стримала сліз. — Вибач, я згадала, як ви мені телефонували.

— Я розумію тебе, — сказав він.

— Коли вона була маленька, ти набирав мене, давав їй слухавку, й вона казала: «Привіт, бабусю! Знаєш що?» — «Не знаю, дитинко. Що?» І вона мені щось розказувала.

— Ну-ну. Ти так добре трималася. Не здавайся. Ну ж, тримайся.

— Я передивлялася її дитячі фотографії…

— Не треба. Краще не дивися. Ти ж умієш тримати себе в руках, мамо. Нічого не вдієш, треба.

— Любий, ти такий сильний, ти так підтримуєш нас, поруч із тобою ми просто оживаємо. Я так люблю тебе.

— Добре-добре, мамо. Я теж тебе люблю. Але, будь ласка, будь обережна при Дон.

— Так-так, постараюся.

— От і молодець.

Його батько, який — о чудо! — вже десять днів зберігав цілковите самовладання, вимовив, дивлячись на екран телевізора:

— Жодних новин.

— Жодних новин, — відлунив Швед.

— Зовсім ніяких.

— Зовсім.

— Ну, що ж, — сказав його батько, показуючи, що скоряється долі, — гаразд, так, значить, тому й бути, — і повернувся до телевізора.

— Як ти вважаєш, Сеймуре, вона ще в Канаді? — спитала матір.

— Я ніколи не вважав, що вона в Канаді.

— Але ж туди їхали хлопці…

— Слухайте, краще про це не говорити. Дон може зайти в будь-який момент…

— Вибач, таки твоя правда, — сказала мати. — Вибач, будь ласка.

— Ніщо не змінилось, мамо. Все, як і було.

— Сеймуре, — нерішуче почала вона. — Одне запитаннячко, любий. Якщо вона здасться поліції, то що тоді буде? Тато каже…

— Що ти чіпляєшся? — перебив її батько. — Він же сказав тобі, що тут Дон. Учися стримуватися.

— Я — стримуватися?

— Мамо, не треба прокручувати в голові ці думки. Її немає. Вона, може, взагалі більше не схоче нас бачити.

— Ну, вже ні! — зірвався батько. — Як це — не схоче! В житті не повірю. Неодмінно схоче!

— Де твоя стриманість? — запитала матір.

— Авжеж, вона хоче нас бачити. Та заковика в тому, що не може.

— Лу, любий, часто діти навіть у звичайних сім’ях виростають, їдуть геть, і тільки ти їх бачив.

— Але ж не в шістнадцять років! Не за таких обставин! Про які «звичайні сім’ї» ти кажеш? Ми ж і є та звичайна сім’я. А це — дитина, якій потрібна допомога. Дитина потрапила в халепу, а наша сім’я не відвернеться від дитини, яка потрапила в халепу!

— Їй двадцять один рік, тату. Двадцять один.

— Двадцять один, — підтвердила мати. — У січні виповнилося.

— Вона не дитина, — промовив Швед. — Я тільки хочу сказати, щоб ви нічого не чекали, щоб не засмучуватися.

— Ну, я вже не сумую. Не такий я дурний. Точно кажу тобі, не сумую.

— От і не треба. Я дуже сумніваюся, що ми колись її побачимо.

Ще гірше, ніж не бачити її ніколи, було б побачити її такою, якою він її покинув там, на підлозі тієї кімнатки. Останні роки він помалу «підводив» усіх — якщо не до цілковитої відмови від надії, то хоча б до реалістичної оцінки майбутнього. Як розповісти їм, що пережила Меррі, якими словами описати все і при цьому не вбити їх? Те, що вони уявили, навіть віддалено не було схоже на реальний стан справ. Ну та й навіщо комусь знати про цей стан? Що за потреба така?

— Сину, ти не просто так кажеш, що ми більше її не побачимо?

— П’ять років. Минуло п’ять років — це вам не просто так.

— Сеймуре, часом я йду вулицею, а переді мною йде якась дівчина, й якщо вона високого зросту…

Він узяв матір за руки:

— …то ти думаєш, що це Меррі.

— Так.

— Ми всі так думаємо.

— Нічого не можу з собою вдіяти.

— Розумію.

— І коли дзвонить телефон, — сказала вона.

— Знаю.

— Я їй кажу, — забурчав батько, — що вже по телефону вона точно не об’явиться.

— А чому? — запитала вона чоловіка. — Чому б їй не набрати наш номер? Найбезпечніше — зателефонувати до нас.

— Мамо, то все марні сподівання. Давайте хоча б сьогодні не говорити про це. Я розумію, що спекатися

1 ... 96 97 98 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американська пастораль"