Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

— Усі ви так страждаєте від слабесенького сонця, — розсміялася Рейчел. — Для мене це дрібниці. В Італії у нас така погода стоїть дев’ять місяців на рік. Під цим промінням я розквітаю. Я вас усіх зараз обслужу. Філіпе, не вставайте. Ви все ще мій пацієнт.

Вона налила вина в склянки і принесла нам. Мій хрещений батько та вікарій підвелися, протестуючи, та вона жестом посадила їх назад. Коли вона підійшла до мене, останнього, я виявився єдиним, хто не бажає випити.

— Не бажаєте? — запитала вона.

Я похитав головою. Більше з її рук я нічого не візьму. Вона поставила келих назад на тацю, підійшла та сіла на софі поруч із місіс Пескоу та Луїзою.

— Я так розумію, — сказав вікарій, — у Флоренції зараз також спекотно — майже нестерпно навіть для вас?

— Я ніколи так не вважала, — відказала Рейчел. — Із самого ранку ставні зачиняються, і у віллі цілий день панує прохолода. Ми призвичаюємося до клімату. Кожен, хто вирішить потинятися в таку спеку надворі, занедужає, тому ми лишаємося в будинках і спимо. Мені пощастило мати на віллі Санґаллетті маленький дворик, який виходить на північ, і туди ніколи не потрапляє сонячне проміння. У дворику є басейн із фонтаном, і коли повітря нагрівається, я вмикаю фонтан. Звук води, що скрапує, має здатність заспокоювати. Навесні та влітку я тільки там і сиджу.

Дійсно, навесні вона могла спостерігати, як бруньки рокитника розбухають та розпускаються, і квіти з похиленими золотими голівками вкривають голого хлопчика, який височіє над басейном, тримаючи в руках мушлю. Квіти, своєю чергою, в’янули та опадали, і коли наставала середина літа, як і тут, хоч у нас і не так спекотно, стручки на гілках дерева вибухали і розліталися на всі боки, а зелене насіння осипалося до землі. За всім цим вона спостерігала, сидячи в маленькому дворику, поруч із Емброузом.

— Як би мені хотілося відвідати Флоренцію, — сказала місіс Пескоу, її очі розширилися від мрій про бозна-яку дивовижну розкіш. Рейчел повернулася до неї і сказала:

— Отже, так і зробимо, наступного року ви приїдете і погостюєте в мене. Ви всі по черзі маєте приїхати і погостювати.

Одразу ж хором полилися вигуки, запитання та вислови сум’яття. Вона що, скоро має поїхати? Коли вона повернеться? Які в неї плани? Вона лише хитала головою у відповідь.

— Я мушу поїхати вже зовсім скоро, — сказала вона, — та скоро й повернуся. Я керуюся настроєм і не люблю прив’язуватися до конкретних дат.

Більше вона нікому нічого не розповіла.

Я зустрівся поглядом зі своїм хрещеним батьком, він скоса дивився на мене, а потім, смикнувши себе за вуса, звівся на ноги. Я уявив, яка думка крутиться у нього в голові. «Як тільки вона поїде, він знову стане таким, як раніше». День повільно тягнувся. О четвертій ми сіли обідати. Я знову був на чолі столу, а Рейчел — навпроти, по боках сиділи мій хрещений батько та вікарій. І знову полилися балачки та сміх, навіть поезія. Я сидів, майже так само мовчки, як і того разу, і спостерігав за обличчям Рейчел. Того разу я робив це мов зачарований, бо зовсім нічого не знав. Продовження розмови, зміна теми, залучення всіх присутніх за столом, я ніколи не бачив, щоб це так управно робила жінка, тож просто дивувався. Тепер мені були відомі всі її хитрощі. Вона починає тему, шепоче щось вікарію, прикриваючись рукою, від чого вони сміються, до них приєднується мій хрещений батько, нахиляючись, і питає: «Що-що, місіс Ешлі, що ви сказали?» — і вона одразу ж відповідає, швидко і з насмішкою: «Вікарій вас поінформує», а вікарій, зашарілий від гордості, вважаючи себе неабияким дотепником, береться розповідати історію, якої його сім’я ще не чула. Вона насолоджувалася цією маленькою грою, адже нами чотирма, дурнуватими корнуольцями, так легко було керувати і так легко водити за ніс.

Я думав, чи набагато важче це робиться в Італії? Навряд чи. Просто товариство там більше підходило під її характер. Поруч із Рейнальді, який завжди готовий прийти на допомогу, розмовляючи мовою, яку вона знала найкраще, бесіди на віллі Санґаллетті вигравали куди яскравіше, ніж ті, що велися за моїм нудним столом. Іноді вона жестикулювала, ніби намагаючись прояснити свою поспішну мову. Коли вона говорила з Рейнальді італійською, я помічав, що вона робить це ще частіше. Сьогодні, перервавши мого хрещеного батька, вона знову замахала обома руками, так спритно й майстерно, ніби відмітаючи повітря. Потім, очікуючи на його відповідь, вона злегка обперлася ліктями об стіл, зціпивши руки, й сиділа, не рухаючись. Слухаючи, вона повернулася в його бік, і з голови стола, де сидів я, було чітко видно її профіль. Вона завжди була іноземкою. Риси, акуратно вирізьблені на монеті. Темна й таємнича іноземка стоїть на порозі, на голові шаль, руки простягнені вперед. Та щойно вона відверталася, усміхаючись, іноземка зникала. З’являлася Рейчел, яку я знав, яку кохав.

Мій хрещений батько закінчив свою історію. Запала тиша. Знаючи всі її можливі рухи, я стежив за очима. Вони глянули на місіс Пескоу, потім на мене.

— Може, перейдімо в сад? — спитала вона.

Ми всі підвелися, і вікарій, діставши годинник, зітхнув та зауважив:

— Дуже прикро, та я мушу покинути вас.

— І я теж, — додав мій хрещений батько. — У мене в Лакзільяні захворів брат, я обіцяв провідати його. Та Луїза може залишитися.

— Ну ви хоч залишитеся випити чаю? — запитала Рейчел.

Та виявилося, що було пізніше, ніж вони гадали, і незабаром, після короткої метушні, Нік Кендал та сімейство Пескоу від’їхали у брогамі. Лишилася тільки Луїза.

— Тепер, коли нас тільки троє, — сказала Рейчел, — давайте відкинемо формальності. Перейдімо в будуар.

І усміхнувшись до Луїзи, вона повела нас нагору.

— Луїза вип’є tisana, — вигукнула вона через плече. — Я відкрию їй свій рецепт. Якщо її батько коли-небудь страждатиме від безсоння, це допоможе.

Ми всі зайшли до будуару та сіли: я біля відчиненого вікна, Луїза на стільці. Рейчел почала готувати.

— По-англійськи, — сказала Рейчел, — якщо взагалі існує tisana по-англійськи, в чому я сумніваюся, використовують очищений ячмінь. Я привезла із Флоренції власні сушені трави. Якщо вам сподобається, я