Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

— Немає рушниць, зате є багато, багато довгих стріл, — відповів він.

Це була велика для нас розвага, але ми були все ж таки в глухому місці; наш провідник був дуже пошкоджений вовками, і ми не знали, що робити далі. Вовче виття все ще розлягалось у моїх вухах. Крім реву, чутого колись на африканському березі, як я вже розповідав, мені зроду не доводилось чути таких жахливих звуків.

Це виття й наближення ночі примусили нас поспішити, не піддавшись на прохання П’ятниці і не оббілувавши ведмедя. Звір був такий величезний, що це варто було б зробити, але нам треба було пройти ще з десять миль, а провідник підганяв нас. Ми покинули ведмедя і пішли далі.

Земля тут була вкрита снігом, хоч і не таким глибоким і небезпечним, як у горах. Хижі звірі, як ми почули потім, гнані голодом, шукаючи їжі, спустилися з гір у ліс та в долини й наробили багато лиха в селах: нападали на селян, знищили силу овець та коней і навіть загризли кількох людей. Дорога йшла небезпечними місцями, про які наш провідник сказав, що коли в цих краях є вовки, то ми неодмінно зустрінемо їх там. Це була невеличка долина, з усіх боків оточена лісом, а за нею — вузька логовина, що вела лісом до села, де ми мали заночувати. Лишалося з півгодини до заходу сонця, коли ми ввійшли в перший лісок, а коли вийшли з нього на рівнину, сонце вже сіло. В цьому першому лісі не трапилось нічого особливого, хіба що на невеличкій галявині, з сотню сажнів завдовжки, ми побачили п’ятьох величезних вовків, що один по одному швидко перебігли нам дорогу, ніби женучись за якоюсь здобиччю. Нас вони минули і за кілька хвилин зникли з очей. Наш провідник, що, до речі, був великий боягуз, просив нас бути обережними, бо, на його думку, за цими вовками мали з’явитись інші. Ми насторожились і наготовили рушниці, але вовків не бачили, поки з лісу, що тягся милі на півтори, не вийшли на рівнину. Тут, справді, доводилось їхати озираючись: перше, що впало нам в очі, був мертвий кінь, роздертий вовками, і над ним з дюжину звірів за роботою, не можу сказати — за їжею, бо вони вже з’їли все м’ясо і тепер обгризали кістки.

Ми не хотіли заважати їх бенкетові, та вони й не звернули на нас особливої уваги. П’ятниці дуже хотілось вистрелити в них, але я не допустив до цього, гадаючи, що в нас і без того багато клопоту, а може трапитись і ще більше. Ми не дійшли й до половини рівнини, як раптом наліво від нас розляглось жахливе вовче виття, і зараз же після цього ми побачили з сотню вовків, що бігли цілою зграєю прямо на нас; більша частина — лавою, немов регулярна армія під командою досвідчених офіцерів. Я не знав гаразд, як зустріти їх, але подумав, що найкраще буде — згуртуватись, що ми й зробили відразу. Щоб не було великих проміжків, я наказав стріляти через одного, а тим, хто не стріляв, тримати рушниці напоготові для другого залпу на випадок, коли вони не повернуть назад після першого. Тих, кому доводилось стріляти в першу чергу, я попередив, щоб вони не думали заряджати рушниці знову, а наготовили пістолі. У кожного з нас була рушниця й пара пістолів. Отак поділившись на два загони й стріляючи по черзі, ми могли робити по шість залпів. Та зараз це було непотрібне, бо після першого ж залпу ворог спинився, перелякавшись пострілів та вогню. Чотирьох вовків було забито відразу. Інші були поранені і втекли, залишивши по собі на снігу кривавий слід. Я сказав уже, що вовки спинились, але відступили вони не відразу. Тоді, згадавши, як мені розповідали колись, що найлютіші звірі бояться людського голосу, я наказав усьому нашому товариству гукнути разом якомога голосніше і переконався, що в тих оповіданнях була частина правди: почувши наш крик, вовки почали задкувати й відступати. Я наказав випалити вдруге, в спину ворогові; вони побігли галопом і незабаром сховались за деревами. Скориставшися з перепочинку, ми почали заряджати рушниці, а щоб не гаяти часу, їхали далі. Та ледве зарядили ми рушниці й приготувались до нового випалу, як почули страшенний шум у лісі, тільки спереду, в тому напрямі, куди нам треба було їхати.

Ніч наближалась і щохвилини темнішало, що було для нас дуже незручно; але шум збільшувався, і ми легко розібрали в ньому виття вовків. Несподівано ми побачили перед собою цілих три зграї: одну наліво, одну позаду й одну спереду нас. Ми, здавалось, були оточені вовками, які, проте, не нападали на нас, і ми їхали далі, підганяючи коней; але дорога була погана, і коні могли бігти лише доброю риссю. Так їхали ми, аж поки побачили вхід до другого лісу і страшенно здивувались, коли, доїхавши до просіки, побачили коло входу безладну зграю вовків. Аж ось із другої прогалини в лісі залунав постріл, і звідти вибіг осідланий та загнузданий кінь. Він мчав, наче вітер, а за ним гналось шістнадцять-сімнадцять вовків. Кінь набагато випередив їх, але ми були певні, що він не витримає довго такого шаленого гону, і вовки нарешті наздоженуть його. Так воно, мабуть, і вийшло.

Тут перед нашими очима постало найжахливіше видовище: ми побачили трупи другого коня й двох людей, загризених хижаками. Один із них, напевне, був той самий, що стріляв, бо коло нього лежала розряджена рушниця; голова й верхня частина його тулуба були об’їдені. Це наповнило нас жахом. Ми не знали, що робити далі й куди прямувати, але вовки незабаром примусили нас зважитись, бо оточили нас у надії на нову добич. Я певен, що їх було не менше як триста. На наше щастя, на узліссі, трохи вбік від дороги, лежало кілька величезних дерев, що залишились там з минулого літа і, мабуть, чекали перевозу. Я повів свій маленький загін до тих дерев. На мою пропозицію всі ми злізли з коней і, сховавшись за деревами, ніби за бруствером, утворили трикутник, помістивши в середину коней. І добре, що ми зробили це, бо вовки зараз же напали на нас. Не можна уявити собі лютішої атаки. Вони підбігли з гарчанням і скочили на дерево, що захищало нас, ніби кидались на свою добич. Їхню лють, мабуть, збільшувало те, що вони бачили за нами наших коней, на яких, власне, й хотіли