Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Щоб не блукати в марних пошуках, краще, напевно, дізнатися про купальні у когось із мешканців замку. Тільки от у кого? Стоячи у вузькому службовому коридорі неподалік від кухні, я задумливо озираюся назад.

Ні. Туди, мабуть, не повертатимуся. Сказати мені, швидше за все, все скажуть, може, навіть проведуть, куди потрібно, а потім все це перекажуть Аєдану.

Спробую обійтися самотужки.

Де можуть бути купальні у замку? Звісно ж, там, де найлегше організувати воду та її підігрів. Зазвичай їх роблять біля кухні, щоб печі, натоплені для приготування їжі, гріли ще й купальню.

Вечеряючи, я звернула увагу на величезний чан з водою, вмурований у стіну кухні. Зовнішню стіну, якщо судити з маленьких вікон під стелею. Отже, цю воду туди наливають відразу з двору. Напевно, там і криниця десь розташована. І якщо так можна було зробити з кухнею, то цілком можливо, що і з купальнею вчинили так само.

Якщо піти ліворуч, то вийду до спільної зали. А якщо праворуч, то он там видніються якісь двері далі по коридору. Саме навпроти службових сходів, що ведуть на верхні поверхи.

Керована бажанням якнайшвидше переконатися у своїх висновках, я відразу ж прямую туди. Швидко і тихо прошмигнувши повз двері кухні й дуже сильно сподіваючись, що звідти ніхто не вийде. Не хотілося б мені, щоб хтось побачив, куди я поділася.

Я не помилилась. Це справді купальня.

Прочинивши трохи двері, обводжу поглядом невелике, тьмяно освітлене приміщення. Тут справді є такий самий чан, як на кухні, у зовнішній стіні. І ще один, менший, в спільній стіні з кухнею, що швидше за все, нагрівається від печі. Від нього так і тягне теплом. Є тут і великі круглі балії, і відра з ковшами. І лавки. І стоси чистих льняних рушників з простирадлами. І навіть парочка ширм. Буквально все, що мені потрібно.

І нікого нема.А на дверях є внутрішній засув. Це ж просто казка.

Радо видихнувши, швидко прослизаю в купальню, закриваючись зсередини.

А далі вже нічого складного. Розібравшись, як працюють краники на чанах, я вішаю свою торбинку на цвяшок біля дверей, і починаю носити воду до однієї з балій. Щоправда, доводиться наливати лише по половині відра. На свій сором, я хоч і можу з натугою підняти більше, але довго утримати повне відро мені вже не сила, не кажучи вже про те, щоб нести його. Невже я така слабка? Неприємно. Але сподіваюся, що тимчасово.

І от вода нарешті налита. На невеликій полиці з мильними засобами й банним приладдям у дальньому від балій кутку, я знаходжу кошик з непочатими брусочками найпростішого мила і беру собі один. Вибираю також один із рушників, потім, подумавши, ще й простирадло, переношу все це до своєї балії. Потім ставлю ширму, щоб було затишніше та спокійніше. Скидаю черевики. І берусь роздягатися.

Складаю свій одяг акуратним стосом на дальньому кінці лавки, щоб не намочити випадково, і тут розумію, що не дістала з торбинки флакон з барвником. Мало того, забула саму торбинку біля дверей. А я вже гола.

Але ж тут немає нікого. Двері зачинені. Мене ніхто не побачить.

Та все одно незатишно.

Сердито видихнувши, завертаюся в простирадло, яке збиралася постелити в балію, і шльопаю босоніж до дверей. Торбина, звісно, висить там, де я її залишила. Знявши тонку лямку з цвяшка, поспішно прямую назад до своєї ширми, на ходу дістаючи флакон. Треба буде його в щось замотати, а то торбинка майже порожня без зміни одягу, і якщо раптом впаде, то скляна пляшечка розіб'ється, залишивши мене без такого потрібного відвару.

Варто про це подумати, як у двері за мною хтось несподівано й наполегливо стукає. А далі все стається в одну шалену мить. Різко смикнувшись від переляку, я раптово випускаю з рук заповітний флакон. Той падає додолу, розбиваючись вщент.

Ні! Ні! Ні!

− Зайченя, ти там? Відчини двері, – долинає до мене гучний голос Аєдана.

Тільки не це. Він знайшов мене... а я гола.

Забувшись, роблю ще один крок… з розмаху наступаючи на уламок скла. Ступню відразу обпікає гострим болем, змусивши мене здавлено скрикнути, інстинктивно сахнувшись назад. І звісно ж, за законом підлості, наступити на край свого простирадла... І ганебно впасти на дупу, вже в голос зойкнувши від болю в куприку.

− Що там у тебе відбувається? − гаркає його величність за дверима.

– Нічого… йдіть… будь ласка, – знаю, що мій голос звучить жалібно. Від болю та образи на нього, на себе та ситуацію загалом, мені взагалі хочеться в голос розплакатися.

Але сльозами нічому не зарадиш, тож замість цього, я запахую простирадло на грудях міцніше і намагаюся встати. Доводиться спертися на поранену ступню, яка і без того вже сильно болить, і в якийсь момент я, не витримавши, гірко схлипую.

Даремно я сюди прийшла. Помитись мені захотілося. Живуть же люди, купаючись раз на кілька днів, а то й рідше, і нічого. Чому я так не можу? Потрібно... переламати в собі це. Виявляється, бути чистьохою ще й як небезпечно.

Дістатись би якось зараз до ширми, щоб негайно вдягнутися, поки його демонічність не вломився.

Головне ступати обережно. На п'яту. І стежити, щоб на ще один уламок не напоротися. Що я й намагаюся зробити.

А наступної миті роздається скрегіт засува, що відсувається, і двері позаду мене різко відчиняються. І знову я мало не падаю від несподіванки.

− Зайченя, що ти тут робиш?! − гаркає Аєдан, змусивши мене здригнутися, пискнути й кинутися навтьоки, наплювавши і на біль, і на уламки. Але, слава богам, мені більше нічого не трапляється під ноги. Здається. Не здивуюсь, якщо потім з'ясується, що я просто не помітила нових ран від переляку. Зі мною вже таке бувало.

Я навіть якось встигаю дошкандибати до ширми й сховатися за нею. Причаїтися, ледве дихаючи. І прислухаючись.

Хвилину, чи дві, нічого не відбувається. Потім я чую кроки. І звук дверей, що зачиняються. На засув зачиняються.

− Боягузочка моя вухаста, а чому я бачу на підлозі скло і твою кров? Ти ж ніяких дурниць не задумала, правда? – лунає вкрадливий голос Аєдана. − Бо, якщо задумала, присягаюсь Маохом, дам кілька ляпасів до дупці.