Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньомихайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада — простого чи розширеного — та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних грунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з ну ерами.

У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, найпоширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло-рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була притаманна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійснювала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного населення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.

Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голоцену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500—4000 рр., тобто 2500—2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обводненість річкових долин[222]. За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова, у степах порівняно з попереднім атлантичним періодом продуктивність пасовиськ знизилася на 50—60 %. У такій ситуації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рухливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин великих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утримання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худоба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.

За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформувалася також культура. На відміну від енеолітичного ямний культурно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.

На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно переважаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівка та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського поселення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна — 32,7 %, кінь — 17,8 %, свиня — 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби найбільша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За даними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо менших розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одного типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядати нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” сучасної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі використовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.

Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіатським диким предком.

Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енеолітичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145— 150 см, хоча є й інші.

Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли цікавої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.

У похованнях ямного населення представлені кістки як великої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскравого місця в поховальному ритуалі.

Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похованнями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та балок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове щодо першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розрахунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним населенням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально-сімейних Могильників висотою від 3 до 5—6, іноді 8—9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але враховуючи природно-кліматичні умови та активний процес росту населення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розвинутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток