Читати книгу - "Похибка першого типу, Invisibility mask"

Аріель
До Нового року залишався лише день. Це мав бути мій перший Новий рік у колі друзів, і думка про це наповнювала мене теплом і радісним передчуттям. Лео поїхав у свій офіс, залишивши мене вдома займатися своїми справами. Серед них був один важливий пункт — запланований візит до гінеколога. У вирі подій останніх тижнів я майже забула про це, але тепер, коли все трохи стабілізувалося, настав час зробити необхідний укол.

Це була моя перша зустріч із лікарем у цій клініці. Жінка, яка мала близько 45 років, одразу викликала довіру своїм спокійним і теплим поглядом. Вона запевнила мене, що для початку потрібно провести кілька обстежень, аби переконатися, що зі мною все гаразд і що новий протизаплідний препарат не спричинить жодної шкоди.

Я сиділа в кріслі, спостерігаючи, як вона переглядає результати моїх аналізів. Її обличчя залишалося зосередженим, а я відчувала, як у мене зростає легке хвилювання.

— Усе гаразд? — запитала я, намагаючись зберігати спокій. — Я знаю, що трохи збилася із циклу останнім часом, але це ж не проблема?

Лікар підняла на мене очі, злегка всміхнувшись, але її наступні слова змусили серце завмерти.

— На жаль, ми не можемо продовжити з вами цей курс, мила.

Моя напруга зросла, паніка почала огортати мене.

— Чому? Що зі мною не так? У мене якісь проблеми? Але ж я почувалася чудово…

Вона знову глянула на мене, цього разу її усмішка була трохи ширшою, але її слова виявилися ще більш несподіваними.

— У вас немає жодних серйозних проблем, лише невеликий дефіцит вітамінів, який можна легко компенсувати. Але причина в іншому. Ми не можемо продовжити курс, тому що ви на третьому тижні вагітності.

Я відчула, як у мене відібрало мову. Мій розум закляк, ніби не здатний переварити ці слова. "Вагітність?" Вона сказала, що я вагітна?

Слово, яке луною звучало в моїй голові, наче розбивало на друзки всі мої думки.

— Звісно, ви можете перервати вагітність, — спокійно сказала лікарка, перегортаючи сторінку моєї картки. — Термін ще зовсім маленький, але мушу попередити, що це може мати серйозні наслідки для вашого здоров’я, особливо враховуючи, що це ваша перша вагітність.

Моє серце стислося. Я сиділа, мовчки ковтаючи її слова, які важко вкладалися у свідомість.

— Ні, я не хочу… — ледь чутно відповіла я, намагаючись знайти власний голос. — Просто… це неочікувано.

Вона кивнула, спокійно і терпляче дивлячись на мене, але я бачила у її погляді співчуття.

Мій розум був переповнений думками. "Я не готова. Як це могло статися? Що я скажу Лео?" Але водночас єдина думка, яка пробивалася крізь хаос у голові, була ясною і простою: "Аборт? Ні. Я не зможу."

Я б не змогла жити з цим рішенням. Це вже частинка мене. Частинка нас із Лео.

Я ковтнула, намагаючись придушити хвилю паніки, що підступала до горла.

— Усе гаразд, — сказала лікарка, наче вгадуючи мої думки. — У вас є час усе обміркувати. Я дам вам усі необхідні рекомендації й вітаміни, щоб підтримати ваше здоров’я. Якщо у вас виникнуть питання чи потреба поговорити, просто звертайтеся.

Я мовчки кивнула, взявши її рекомендації. Ноги стали ватними, коли я піднялася з крісла.

Коли я вийшла з клініки, повітря здалося мені надто важким. У голові крутилися думки, що не давали спокою. Що робити? Як сказати Лео? А раптом він не захоче цієї дитини?

Я дійшла до парковки й повільно сіла у таксі, тримаючи в руках папку з аналізами. Мої пальці затремтіли, коли я відкрила її. Серед медичних термінів і цифр тепер ховалася нова, несподівана правда.

Моє життя змінилося назавжди.

Перше, що я вирішила зробити — це поговорити з мамою. Я знала, що наша сварка не може тривати вічно, а після сьогоднішнього візиту до клініки мені потрібна була її підтримка як ніколи.

Під’їхавши до будинку Девіда, я розплатилася з таксистом, вдихнула глибше, щоб заспокоїтись, і зібралася з духом. Ще хвилина — і я стояла біля знайомих дверей, несміливо постукуючи.

Тиша. Потім я почула кроки. Глухий стукіт підборів, який дедалі наближався. Двері прочинилися, і переді мною постала мама.

Її вигляд змусив мене на мить завмерти. Вона була в простому домашньому одязі, але очі видавали щось більше — втома й тривога змішалися з тінню здивування, коли вона побачила мене.

— Арі? — Її голос був м’яким, але обережним, як у людини, яка ще не знає, як реагувати.

— Привіт, мамо, — промовила я, намагаючись тримати спокійний тон, хоч усередині все тремтіло.

Вона зробила крок назад, даючи мені можливість увійти.

— Я… не знала, що ти прийдеш, — тихо сказала вона, зачиняючи за мною двері.

— Я теж не знала, — зітхнула я, знімаючи пальто. — Але нам потрібно поговорити.

Мама кивнула і жестом запросила мене пройти до вітальні. Я обережно сіла на край дивана, ніби боялася порушити крихкий мир, що витав у повітрі.

— Як ти? — запитала вона, сідаючи навпроти мене.

— Нормально. Просто… багато всього відбулося, — відповіла я, граючи з краєм своєї сумки, аби хоч якось приховати хвилювання.

Вона дивилася на мене, мовчки чекаючи, коли я почну. Її терпіння завжди здавалося нескінченним, але зараз я відчувала, що вона також переживає.

— Мамо, я… хочу вибачитися, — нарешті сказала я. Слова зірвалися з губ так швидко, ніби я боялася передумати. — Я не мала так реагувати тоді. Просто… ти знаєш, як це все для мене складно.

Її обличчя пом’якшилося, і я помітила, як її плечі трохи розслабилися.

— Аріель, я теж була неправа, — відповіла вона. — Я занадто тиснула на тебе. Просто я хвилювалася… і, мабуть, забула, що ти вже доросла.

Я вперше за довгий час побачила в її очах справжнє тепло. Це трохи заспокоїло мене, але наступна тема, яку я мала зачепити, все одно була для мене наче ходіння по лезу ножа.

— Мамо, — я зупинилася, облизуючи губи. Вона уважно дивилася на мене, і я знала, що не зможу втекти. — Я прийшла ще й тому, що мені потрібна твоя підтримка.