Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Далі дні потекли дуже швидко. Не встигла я й оком змигнути, як пройшов місяць. Один день змінював інший, перетворюючись в сталу рутину — тренування з Олафом чи Крістіаном, потім з Асгейром.

Меч досі не давався мені, тож ми зосередились на кинджалах. Я все більше освоювала бойову магію. Іноді на наші з Асом тренування заходив і Крістіан. Його затвердили головою школи валькірій на перший час, тож я могла вправлятись, не криючись. Деякі інші валькірії теж почали розвивати магію. Вона дійсно була у них надто слабка, але могла відволікти супротивника в потрібний момент.

Валькірій більше не вбивали. Тим не менш, левову частку часу я жила у Асгейра. Він сам запропонував мені перебратись до нього після подій в Храмі Знань і мого короткого ув’язнення. Якби його воля, він би не спускав з мене очей цілодобово.

Асгейр не брехав, коли казав, що його звички склались надто давно — це проявлялося в дрібницях. В тому, як він волів готувати вечерю на багатті на задньому дворі й навчав цьому мене. У тому, як стежив, щоб в його домі завжди було чисто й прибрано — для цього раз на тиждень до нього приходила присадкувата служниця з роду простих асів, якій він платив. Та й сам воїн виявився дуже охайним.

Він ніколи не давав мені відчути, що я його турбую. Швидше, навпаки. Іноді я поверталась у дім валькірій, щоб видихнути після його опіки. Але що він міг вдіяти? Ми не могли просто піти й покарати Магнуса і всіх магів. Якщо навіть Соль з військом не змогла... Поки що доводилось чекати слушного моменту.

За тиждень після останніх подій я повернулась до Аса з дому валькірій і знайшла у вітальні нову велику шафу, вщент заповнену книгами.

Наші стосунки міцнішали. Ми проводили разом стільки часу, скільки могли, враховуючи моє навчання й дні, які я жила з дівчатами. Я сумувала за Норою, і навіть Луїза, здається, звикла до мене. Ми більше не ворогували, хоч і друзями навряд колись стали б. Усі, звісно, чули про в’язницю і те, як Ас готовий був піти на штурм заради мене — принаймні, так переповідали.

З Інгрід я більше не розмовляла. Розуміла, що Лейф її шантажував, але просто не могла знайти у собі достатньо сил, щоб її пробачити. Через неї, хоч і опосередковано, загинуло так багато валькірій...

Гуннар з Асом теж обірвали з нею всі зв’язки. Всебатько не помітив спогад, в якому вона зізналась у шпигунстві, тож ми залишили все, як було. Зрештою, ніхто з нас не хотів, щоб її стратили.

Асгейр час від часу залишав Асгард, виконуючи доручення Генерала. Зазвичай він подорожував в Муспельгейм і рідше — в Мідгард. З цих двох світів надходило найбільше повідомлень про нижчих духів, що виривались з Гельгейму. Коли він вирушав туди з одним-двома воїнами, я поверталась у дім валькірій.

В одне з перших таких його відряджень я прийшла в дім воїнів, щоб потренуватися з Гуннаром. Тоді-то він і розповів мені, що, коли Ас зібрався визволяти мене з в’язниці, воїни готові були скласти йому присягу. Вони ладні були вибрати його новим Генералом Божественного війська, але Асгейр відмовився. Натомість він поговорив з Генералом віч-на-віч, і той добровільно приєднався до своїх воїнів — не як підлеглий, а як рівний Асові.

Ніхто не розумів, чому він відмовився від посади, окрім Гуннара і мене. Лише ми знали його достатньо, щоб розуміти. Асгейр ніколи не проміняв би свободу на можливість керувати військом, але при цьому постійно коритись батькові. Я підняла цю тему лише раз, коли він повернувся, але Ас, як завжди, говорив скупо і коротко. Я не наполягала.

Здавалось, усі забули, що колись валькірій убивали. Про це нагадували хіба що вільні ліжка в спальнях і порожні місця в їдальні.

Ми з Асом і Гуннаром продовжували шукати ниточки, якими Магнус і решта магів Асгарду обплутали весь світ, але це було вкрай важко. Мало хто знав щось путнє, а хто знав — боявся розповідати.

Я спробувала розпитати про це Олафа, але й він мало що знав — сам він відмовився долучитись до влади. Його влаштовувало тихе спокійне життя.

Ми продовжували жити далі, хоча знали, що це — лише коротка перерва перед наступним ходом Магнуса. Він точно не пробачив нам викриття і смерть Лейфа. А отже, наступний його крок буде сильним і жорстоким.

***

— Що привело тебе до мене цього разу, Єво?

Зачинивши двері кабінету, я пройшла вперед і опустилась на килимок навпроти Олафа. Він незворушно спостерігав, як я вмощувалась зручніше.

— Мої сни, вчителю, — зрештою, зітхнула я. — Вони не припиняються.

Задумливо гмикнувши, старий маг погладив довгу білу бороду. Його пронизливі очі дивились на мене, але наче й не бачили. Вперше я розповіла про жахливий чорний туман, що ніби висмоктував мою душу, наступного дня після повернення з в’язниці. Саме тоді сон, що наснився мені після нападу на Інгрід, повторився вперше і відтоді переривав мій спокій ще кілька разів.

— Вони завжди однакові? Чи щось змінюється?

— Завжди одне й те саме, — похитала головою я. — Чорний тягучий туман, в якому неможливо дихати. Чийсь голос бурмоче незрозумілі слова. Слабкість.

— Ти когось розгледіла?

— Ні, — знову зітхнула я. — Нічого не видно.

— Хм-м... — протягнув наставник. — Нічого не видно... Голос — це маг, напевне. Але навіщо...

— Ви знаєте, хто це може бути? — тихо спитала я. Наважившись, прошепотіла зовсім тихо: — Може, Магнус?