Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Світлі очі Олафа знову зосередились на мені.

— Перш ніж звинувачувати когось, у тебе мають бути докази. Ти сама була на цьому місці, адже так?

Я підібгала губи. Він тим часом продовжував:

— Сни — це місток між світом живих і світом мертвих. Уві сні ми не живі й не мертві. А отже, ти можеш керувати своїми снами, як і своїм життям. Доля підкоряється тобі, Єво. Підкориться і тут.

— Тобто... — пробурмотіла я, нахмурившись. — Я можу використати свою силу уві сні?

— Не спробуєш — не дізнаєшся, — всміхнувся Олаф. — Крістіан казав, що ти напрочуд обдарована валькірія.

Я відвела погляд. Олаф досі не здогадувався, як і решта, що Крістіан знав про Лейфа правду. Сама я з ним говорила про це лише раз. Тоді наставник зізнався, що вирішив коритись, щоб вберегти валькірій, наскільки міг. Як то кажуть, тримай друга близько, а ворога — ще ближче. Однак на питання, чому йому не все одно, він на мить спохмурнів, а потім просто пожартував про своє добре серце (що було не зовсім правдою) і зосередився на моєму навчанні.

Подякувавши за пораду, я ще трохи погомоніла з Олафом про останні новини і вийшла за двері. Однак на порозі школи, яку більше не обігрівали, мов у тропіках, здивовано зупинилась.

Про вовка промовка.

Вийшовши трохи раніше за мене, у бік лісу йшли двоє. Крістіан у своєму незмінно червоному костюмі — сьогодні з розшитої ромбами цупкої тканини — розважав розмовами Луїзу.

Та йшла, слухаючи його й іноді киваючи у відповідь, поки він розвернувся до неї всім корпусом і активно розмахував руками. Мабуть, розповідав черговий жарт. Я підозрювала, що веселий норов був природною рисою для світлих ельфів.

Коли дві постаті сховались за дубами на узліссі, я рушила до тренувальних майданчиків. Асгейр ще на світанку вирушив до дому воїнів чекати звісток від Гуннара. Той саме сьогодні мав повернутись з Муспельгейму.

Я продовжувала тренуватись майже щодня, навіть якщо все одно лишалась фізично найслабшою з валькірій. Повільно, але впевнено я ставала витривалішою.

Дійшовши до улюбленого тренувального майданчика — того, де вперше тренувалася з Норою й Інгрід — я звичним рухом стягнула через голову вишиту сорочку і поклала на сумку попід парканом. Та тільки-но розім’ялась, як помітила з-за паркану біляве волосся.

Інгрід.

— Що ти тут робиш? — пробурмотіла я, опустивши руки.

Вона зам’ялась і переступила з ноги на ногу. Звично смикнула кінчик коси. Відвернувшись, я продовжила розминати плечі.

— Або кажи, що хотіла, або не заважай.

На мить я й сама завмерла від того, як грубо це пролунало, але вибачатись не стала. Принаймні, це подіяло. Інгрід пройшла вздовж огорожі й зупинилась у проході всередину.

— Я хотіла подякувати, — несміливо озвалась вона.

— За що?

— Ви не видали мене ні Одіну, ні дівчатам. Якби не ви, я була б уже мертва.

Я озирнулась через плече.

— Як ті дівчата, що вже мертві?

Вона опустила очі. Зітхнувши, я похитала головою.

— Ми не хотіли брати на себе відповідальність за твою смерть. Нехай ти могла розповісти про Лейфа хоч комусь, але сталось інакше. Я б не стала карати за таке, і Асгейр теж.

Обличчя колишньої подруги сповнилось надією, але потьмяніло, коли я не згадала про Гуннара. Він не розмовляв з нами про Інгрід, і я не питала його про це. Якщо Ас і знав більше, то зберігав почуття друга в таємниці. Я поважала його за це й не розпитувала.

— Потренуємось? — запропонувала я.

Інгрід здивовано округлила очі, але поспішно кивнула.

— Магією.

Блакитні очі розширились від занепокоєння, але вона не відступила. От і добре.

Усі валькірії обговорювали те, що я виявилась донькою Соль. Інгрід нічого не знала про богиню Сонця раніше, але за останній місяць зненацька знайшлись ті, хто пам’ятав її силу. Ту, що дісталась і мені.

Ас хотів зберегти це в таємниці, та не встиг — вартовий в’язниці, що чув мою розмову з Одіном, розповів про все іншим вартовим. Чутки розповсюдились Асгардом, мов лісова пожежа.

Навряд чи Магнус став би про це розповідати сам — йому це було б не вигідно. Чим більше я на виду, тим важче мене вбити.

За останній місяць я нарешті налагодила зв’язок з магією, що текла в моїй крові. Силою Сонця. Часу в мене було тепер багато, та й Крістіан не шкодував мене на заняттях. Разом з ним, а іноді й Асом або Гуннаром, я вчилась поєднувати магію зі зброєю в бою.

Ставши навпроти Інгрід, я дочекалась, поки вона відступить на десять кроків і кивне. Востаннє видихнувши, я втягнула в легені повітря й розбудила силу.

Від першої лінзи Інгрід ухилилась, перекотившись по землі. Маленька і в’юрка, вона скочила на ноги й кинула в мене блакитну сферу. Я ледве встигла виставити білий щит. Залишивши його повільно розсіюватись там, де стояла, я різко змістилася вбік.

В Інгрід полетіли три розпечені стріли. Лише кілька днів тому Крістіан показав мені, як випускати їх по кілька одночасно, і я досі працювала над формою і швидкістю. Поки що вони більше нагадували дротики для дартсу, але, принаймні, вже не падали на півшляху до цілі.