Читати книгу - "Їсти Молитися Кохати, Даррелл"

місця, як Кі-Вест[36] у Флориді, Оахака[37] в Мексиці. Більшість емігрантів в Убуді навіть не можуть точно відповісти, скільки вже вони тут. З одного боку, вони не пам’ятають, скільки часу минуло з моменту їхнього переїзду на Балі. А з іншого — невпевнені, чи взагалі тут живуть. Вони не належать жодному місцю, не кинули ніде свого якоря. Декотрим із них подобається думати, що вони просто тимчасово тусуються, прогрівають мотор, стоячи на світлофорі й очікуючи, коли зміниться сигнал. Але коли так триває сімнадцять років поспіль, людина починає сумніватися, чи взагалі збиралася кудись їхати.

Відпочивати у їхній вайлуватій компанії дуже навіть приємно; сидіти довгими недільними пополуднями за бранчем, попивати шампанське і розмовляти про все на світі. Однак, коли я опиняюся у такій ситуації, то почуваюсь, як Дороті на маковому полі країни Оз. Будь обережна! Не засни на цьому дурманному лугу, бо проспиш тут решту свого життя!

То що ж нам із Феліпе робити? Тепер ми перетворилися на «ми з Феліпе»? Недавно він сказав мені: «Часом мені хочеться, щоб ти була маленькою дівчинкою, яка заблукала. Я б тоді схопив тебе на ручки і сказав — іди сюди, житимеш зі мною, можна я завжди піклуватимусь про тебе? Але ти не маленька дівчинка і ти не заблукала. Ти жінка з кар’єрою і амбіціями. Ти — справжній равлик — носиш свій дім на собі, і повинна триматися своєї свободи якнайдовше. Я лише хочу сказати, щоб ти знала: якщо тобі потрібен бразильський чоловік, то ти його маєш. Я вже твій».

А я і сама не знаю, чого хочу. Знаю, що якась частина мене завжди хотіла почути від чоловіка: «Дозволь мені піклуватися про тебе вічно». І ще ніколи досі жоден чоловік мені такого не казав. Упродовж останніх років я втратила будь-яку надію знайти таку людину, тому навчилася говорити ці теплі слова собі сама, надто у моменти страху. А тепер почути це від когось іншого, хто каже це від щирого серця…

Я думала про все це минулої ночі, коли Феліпе заснув, а я згорнулася собі калачиком коло нього і гадала про те, що з нами буде. Які є варіанти нашого майбутнього? Як ми розв’яжемо географічне питання — де ми будемо жити? А ще ж і різниця у віці, на яку треба зважати. Втім, коли я зателефонувала мамі і сказала, що зустріла хорошого чоловіка, але: «Мамо, тримайся! Йому п’ятдесят два!» — то це її зовсім не вразило. Все, що вона сказала: «А знаєш, Ліз, у мене для тебе новина. Тобі тридцять п’ять». (Дякую, мамо. Я взагалі дивуюся, як на мене у такому поважному віці взагалі хтось примудрився запасти). Але, правду кажучи, мене теж не бентежить різниця у віці. Мені навіть подобається, що Феліпе значно старший. Як на мене, це дуже сексуально. Це якось так… по-французькому.

Що з нами буде?

І чого це мене має обходити?

Невже я ще не зрозуміла марність усіх хвилювань?

Тому за деякий час я перестала думати про все це і просто обійняла його у сні. Я закохуюсь у цього чоловіка. А потім сама заснула коло нього, і мені наснилися два пам’ятних сни.

В обох фігурувала моя гуру. У першому вона повідомила, що закриває свій ашрам і більше не буде проповідувати, навчати і видавати книжок. Вона востаннє виступила перед своїми учнями і сказала таке: «Інформації ви маєте більш ніж достатньо. У вас є все необхідне, щоб звільнитися. Пора йти у світ і жити щасливе життя».

Другий сон був іще переконливіший. Ми з Феліпе обідали у розкішному ресторані в Нью-Йорку. Їли чудові страви — відбивні з баранини, артишоки, пили хороше вино, розмовляли і сміялись. Я роззирнулася залою і помітила там Сваміджі, вчителя своєї гуру, який помер у 1982 році. Але того вечора він, живий-живісінький, просто посеред модного нью-йоркського ресторану обідав зі своїми друзями. Вони теж добре проводили час разом. Наші погляди зустрілися, Сваміджі всміхнувся до мене і на знак привітання підняв келих вина.

А потім — досить таки виразно — цей невеличкий на зріст індійський гуру, який за все своє життя заледве чи промовив англійською кілька слів, сказав мені губами одне єдине слово: насолоджуйся.

105

 

Я вже давно не зустрічалась із Кетутом Лієром. Десь поміж романом із Феліпе та боротьбою за будинок Ваян наші тривалі без особливої мети пообідні розмови про духовність у нього на веранді припинились. Я заходила декілька разів — просто щоб привітатись і занести фруктів для його жінки, втім якісно поспілкуватися нам не вдавалося з червня. Коли я намагаюся вибачитися за те, що пропала, він сміється, як людина, що знає всі відповіді на всі запитання, і каже: «Ліз, усе так, як має бути».

Утім, я сумую за старим, тому нині зранку вирішила ненадовго до нього заїхати. Він, як завжди, засяяв і сказав: «Я просто щасливий познайомитися з тобою!» (Мені так і не вдалося його перевчити).

— Я теж рада вас бачити.

— Ліз, ти незабаром їдеш?

— Так, Кетуте. Менш ніж за два тижні. Тому зайшла сьогодні. Хочу подякувати за все, що ви мені дали, Кетуте. Якби не ви, я б ніколи не повернулася на Балі.

— Ти б усе одно повернулася на Балі, — заявив він без сумніву і надриву. — Ти медитуєш із чотирма братами, як я тебе вчив?

— Так.

— Ти досі медитуєш, як тебе навчила твоя гуру в Індії?

— Так.

— Тобі досі сняться погані сни?

— Ні.

— Ти щаслива у своїх стосунках з Богом?

— Дуже.

— Ти любиш свого нового чоловіка?

— Думаю, що так.

— Тоді ти маєш догоджати йому, а він має догоджати тобі.

— Добре, — пообіцяла я.

— Ти мій добрий друг. Більше, ніж друг. Ти мені як донька, — сказав він (не те, що та Шерон…). Коли я помру, ти повернешся на Балі, приїдеш на мою кремацію? Балійські церемонії кремації дуже потішні — тобі сподобається.

— Ок, — знову пообіцяла я, ледве стримуючи сльози.

— Нехай твоя совість буде твоїм провідником. Якщо твої друзі з Заходу будуть на Балі, приводь їх до мене ворожити по руці. Мій банк такий порожній з того часу, як вибухнула бомба. Хочеш піти зі мною сьогодні на дитячу церемонію?

І так я опинилася на церемонії благословення дитини, якій виповнилося півроку і яка тепер може вперше у своєму житті доторкнутися до землі. Балійці не дозволяють своїм дітям ставати на землю у перші шість місяців їхнього життя, бо новонароджених уважають богами, яких нам послано з небес, і не можна дозволити Богові повзати по підлозі між обрізаних нігтів і цигаркових недопалків. Тому перших півроку балійських немовлят носять на