Читати книгу - "Танок з драконами"

у синьо-зелених глибинах маяли білі акули, вугри та восьминоги нишпорили серед скель і потоплених кораблів. Зграї тріски та оселедців пропливали між високими вигнутими вікнами. Вище вгорі, де на кроквах висіли старі рибальські тенета, зображена була поверхня моря. Праворуч пливла тихими досвітніми водами бойова галера, ліворуч жахлива буря гнала старий побитий коч, вітрила якого висіли подертими ганчірками. Під помостом зчепилися у битві серед мальованих хвиль велетенський сірий кит і не менший за нього кракен.

Давос сподівався був побалакати з Виманом Мандерлі наодинці, та побачив перед собою повен двір людей. Серед панства уздовж стін він налічив уп’ятеро більше жінок, ніж чоловіків, а ті, що були, мали або довгі сиві бороди, або гладенькі юні щоки без жодної волосини. Стояли там і септони, і святі сестри у сірих та білих рясах. Наприкінці палати, коло помосту, вишикувався тузінь гостей у синіх та сріблясто-сірих кольорах дому Фрей. Схожість їхніх облич помітив би і сліпий; кількоро мали на собі значки Близнюків — дві башти, з’єднані мостом.

Давос навчився читати людські обличчя за багато років перед тим, як маестер Пилос навчив його читати слова на папері. «Ці Фреї радо б побачили мене мертвим» — зрозумів він із першого ж погляду.

Але і в світло-блакитних очах Вимана Мандерлі він не знайшов привітності до непроханого гостя. Викладений подушками престол його вельможності легко умістив би трьох людей звичайного обсягу, але Мандерлі загрожував переповнити і його. Пан князь лантухом обвис у своєму сідалі; плечі його згорбилися, стегна розплескалися, наче подушки, руки нерухомо лежали на поручнях престолу, ніби надмірний тягар, що вже й підняти несила. «Ласка божа, — подумав Давос, побачивши обличчя князя Вимана, — та його наче з могили підняли.» Шкіра князя була хворобливо-бліда, з сірим відтінком.

Як то кажуть у старому прислів’ї: найбільша юрба — коло королів та мерців. Так само було і з Мандерлі. Ошую високого престолу стояв маестер мало не такого ж обсягу, як його володар — рожевощокий чолов’яга з пухкими вустами та золотими кучерями на голові. Пан Марлон зайняв почесне місце одесну його вельможності. На ослоні з подушкою коло ніг князя сиділа повненька рожева жіночка. Позаду князя Вимана стояли дві молодші за нього жінки, на вигляд між собою сестри. Старша мала довгу брунатну косу, молодша — років п’ятнадцяти, а чи й менше — мала ще довшу, але фарбовану в яскраво-зелений колір.

Ніхто з присутніх не зізволив ушанувати Давоса знайомством. Маестер заговорив першим.

— Ви стоїте перед Виманом Мандерлі, князем на Білій Гавані та Оборонцем Білого Ножа, Щитом Віри, Захисником Знедолених, Воєводою Мандеру, лицарем Братства Зеленої Руки, — промовив він. — За звичаєм при Дворі Водяника піддані, слуги та прохачі милості стають на коліна.

Цибульний лицар, може, й зігнув би коліна, та Правиця Короля зробити цього не міг аж ніяк — бо тим визнав би свого короля нижчим за якогось пихатого товстуна.

— Я не прийшов прохачем милості, — відповів Давос. — Я теж маю низку титулів. Князь на Мокрохащах, адмірал вузького моря, Правиця Короля.

Повненька жіночка на ослоні закотила очі.

— Адмірал без кораблів, Правиця без пальців на лівиці, що служить королю без престолу. Хто перед нами: лицар чи відповідь на дитячу загадку?

— Це посол, добра моя невісточко, — відповів князь Виман, — зловісна цибулина з лихими новинами. Станісові не сподобалася відповідь, надіслана йому круками, і він прислав оцього… перемитника.

Він примружився на Давоса очима, напівсхованими у кавалках сала.

— Гадаю, ви вже бували в нашому місті, забирали монети з наших кишень і харч із нашого столу. Цікаво, скільки ви в мене вкрали?

«Не досить, щоб ти хоч раз пропустив обід.»

— Я заплатив за перемитництво у Штормоламі, ясний пане. — Давос стягнув рукавицю і підняв лівицю з її чотирма вкороченими пальцями.

— Чотири кінчики пальців за ціле життя крадійства?! — спитала жінка на ослоні. Вона мала солом’яно-біляве волосся, кругле, рожеве і тлусте обличчя. — Ви дешево відбулися, Цибульний Лицарю.

Давос не став заперечувати.

— З ласки вашої вельможності я прохав би побалакати наодинці.

Але його вельможність ласки не мав.

— Я не ховаю таємниць ані від моїх родичів, ані від вірного мені панства та лицарства, моїх добрих друзів.

— Ласкавий пане, — мовив Давос, — я б не хотів, щоб мої слова почули вороги його милості… або вашої ясновельможності.

— Станіс, може, і має ворогів у цій палаті. А я — ні.

— Навіть серед людей, що вбили вашого сина? — вказав Давос. — Онде стоять Фреї, що приймали його на Червоному Весіллі.

Один із Фреїв ступив уперед. То був довготелесий лицар, худорлявий тілом, чисто голений, за винятком сірих вусів, тонших за мирійський кинджал.

— Червоним те весілля зробив Молодий Вовк! Він перетворився на звіра просто на наших очах і вирвав горло моєму братові в перших Дзвоникові, недолугому мирному простакові. І мого панотця теж би загриз, якби пан Вендел не кинувся йому навперейми.

Князь Виман зморгнув з очей сльози.

— Вендел завжди був хоробрим хлопчиком. Я не здивувався, коли дізнався, як звитяжно він загинув.

Неймовірна, неосяжна брехня аж перехопила Давосові подих.

— То ви кажете, що Вендела Мандерлі убив Робб Старк?! — перепитав він Фрея.

— І його, і багатьох інших. Серед них — мого сина Титоса і чоловіка моєї доньки. Коли Старк перекинувся на вовка, його північники зробили те саме. Адже на них лежить печатка звіра! Кожен знає, що від укусу вовкулаки народжується інший вовкулака. Ми з братами не мали іншого вибору, крім забити усіх, поки вони не винищили нас.

Розказуючи свою побрехеньку, Фрей шкірив зуби у глузливій посмішці. Давосові закортіло оббілувати йому вуста власним ножем.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, лицарю?

— Пан Яред з дому Фрей.

— Яреде з дому Фрей! Я нарікаю вас безчесним брехуном!

Пана Яреда це, здавалося, розважило.

— Багато людей плачуть, коли ріжуть цибулю. Та мені ця вада не властива. — Криця зашурхотіла по шкірі, з піхов показався меч. — Якщо ви справді є лицарем, пане, то захищайте завдану вами образу власною кров’ю!

Князь Виман широко заблимав очима.

— Я не дозволю проливати кров у Дворі Водяника! Опустіть клинка, пане Яреде, щоб я не мусив прохати вас залишити нашу присутність!

Пан Яред вклав меча до піхов.

— Під дахом княжого двору слово вашої вельможності є законом… але