Читати книгу - "Джерело"

них три роки. Це насправді неважливо, але це зробить контраст виразнішим і — добре! — більш особистим. Пітер закінчив інститут із відзнакою, був найкращим у своєму випуску. Рорка відрахували. Не дивися так. Я не мушу пояснювати, чому його відрахували — ми обоє це розуміємо. Пітер почав працювати в твого батька і зараз став партнером. Рорк теж працював у твого батька, і той його вигнав копняками. Так, він це зробив. До речі, хіба не весело, що він зробив це без жодної твоєї допомоги — того разу? Пітер спроектував будівлю «Космо-Слотника», а Рорк — кіоск для хот-догів у Коннектикуті. Пітер роздає автографи — а Рорка не знають навіть виробники сантехніки. Зараз Рорк зводить багатоквартирний будинок, і ця робота цінна для нього, наче єдиний син у родині, натомість Пітер навіть не зауважив би, якби отримав замовлення від Енрайта, адже він має замовлення щодня. Не думаю, що Рорк високої думки про Пітерову роботу. Він не цінує її і ніколи не цінуватиме. Підемо на крок далі. Жоден чоловік не любить бути переможеним. Але зазнати поразки від чоловіка, який завжди був для тебе взірцем посередності, працювати пліч-о-пліч із цією посередністю і дивитися, як вона видряпується дедалі вище, поки ти борешся і нічого не отримуєш, окрім ляпасів, бачити, як ця посередність краде в тебе, один за одним, усі шанси, за які ти віддав би життя, бачити, як цю посередність обожнюють, втратити місце, яке ти прагнув, і побачити, як на ньому гніздиться посередність, ставати жертвою, бути ігнорованим, бути битим, битим, битим — і не великим генієм, не богом, а таким собі Пітером Кітінґом — отак-от, моя маленька дилетантко. Думаєш, іспанська інквізиція здатна була вигадати тортури, що дорівнялись би до цих?

— Еллсворте! — вигукнула вона. — Геть звідси!

Вона рвучко підвелася. Випростана, стояла якусь хвилину нерухомо, потім схилилася вперед, обпершись долонями на стіл, і знову завмерла, схилившись; він бачив, як гладка маса її волосся здійнялася хвилею, а потім впала, ховаючи її обличчя.

— Але, Домінік, — приязно мовив він, — я лише розповів тобі, чому Пітер Кітінґ така цікава особистість.

Її волосся віялом відлетіло назад, і вона опустилася на стілець, уп’явшись в нього поглядом і потворно роззявивши рота.

— Домінік, — лагідно мовив він, — ти передбачувана. Ти надто передбачувана.

— Вимітайся звідси.

— Добре, я завжди казав, що ти мене недооцінюєш. Поклич мене, коли наступного разу потребуватимеш моєї допомоги.

У дверях він повернувся і додав:

— Звісно, особисто я вважаю, що Пітер Кітінґ — найкращий архітектор з усіх, кого ми маємо.

Увечері, коли вона повернулася додому, задзеленчав телефон.

— Домінік, люба моя, — схвильовано затинався голос у слухавці, — ти справді так уважаєш?

— Хто це?

— Джоел Саттон. Я…

— Привіт, Джоеле. Про що ти?

— Привіт, дорогенька, як справи? Як твій чудовий батечко? Я про те, що ти написала про Енрайтів будинок і про того хлопця, Рорка. Тобто про твою сьогоднішню колонку. Я дуже засмучений, дуже. Ти чула про моє будівництво? Добре, ми уже все залагодили, і це така купа грошей, я гадаю, слід бути дуже обережним із рішеннями, але я довіряю тобі найбільше з усіх, я завжди тобі довіряв, ти така розумниця, неймовірна розумниця, якщо працюєш для такого хлопця, як Вайненд. Отже, ти, я думаю, тямиш у своїй роботі. Вайненд знається на будівництві, авжеж, цей чолов'яга заробив на нерухомості більше, ніж на газетах, присягаюся, що більше. Усі вдають, що не знають цього, але ж я знаю. І ти для нього працюєш, а я не знаю, що й думати. Бачиш, я вже вирішив, так, я остаточно вирішив — ну, майже — віддати замовлення тому хлопцеві, Рорку, насправді я йому вже сказав, завтра він приходить підписувати угоду, і тепер… Ти справді думаєш, що той будинок нагадує боа з пір'я?

— Послухай, Джоеле, — сказала вона, зціпивши зуби, — можеш пообідати зі мною завтра?

Вона зустрілася із Джоелом Саттоном у просторому порожньому ресторані вишуканого готелю. Серед білосніжних скатертин кілька самотніх відвідувачів були мов на долоні, а порожні столи слугували за елегантну декорацію, що наголошувала на винятковості гостей. Джоел Саттон широко всміхався. Він ніколи ще не складав товариство такій прекрасній жінці, як Домінік.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на нього через стіл, тихо, стримано і серйозно, — це була блискуча думка обрати Рорка.

— О, справді?

— Упевнена. Ти матимеш будинок, прекрасний, наче церковний хорал. Будинок, від якого перехоплюватиме подих, зокрема, й у твоїх пожильців. За сто років про тебе писатимуть у підручниках і шукатимуть твою могилу на міському цвинтарі.

— Святі небеса, Домінік, про що ти?

— Про твій будинок. Про той будинок, що спроектує для тебе Рорк. Це буде надзвичайний будинок, Джоеле.

— Ти маєш на увазі — хороший?

— Я не маю на увазі хороший. Я кажу надзвичайний.

— Це не те саме.

— Так, Джоеле, це не те саме.

— Мені не подобається оте «надзвичайний».

— Атож. Тобі не подобається. Я й не думала, що сподобається. Тоді чого ти хочеш від Рорка? Ти хочеш будинок, що нікого не шокуватиме. Будинок, що його сприйме народ, зручний і безпечний, наче віталенька рідного дому, в якій пахне юшкою. Будинок, що всім подобатиметься, всім і кожному. Дуже незатишно бути героєм, Джоеле, а в тебе геть не героїчна статура.

— Звісно, я хочу, щоб мій будинок подобався людям. Навіщо ж, на твою думку, я берусь його будувати, не заради ж здоров’я?

— Ні, Джоеле. І не заради своєї душі.

— Ти вважаєш, що Рорк не годиться?

Вона сиділа випростано й нерухомо, неначе всі м’язи напружилися від болю. Але очі були сумні, напівзаплющені, її тіло мовби пестила чиясь рука. Вона сказала:

— Ти бачив багато будинків, що він їх спорудив? Ти знаєш багато людей, які його наймали? У Нью-Йорку мешкає шість мільйонів осіб. Шість мільйонів не можуть помилятися, адже так?

— Певно, що ні.

— Отож.

— Але я думаю, що Енрайт…

— Джоеле, ти не Енрайт. По-перше, він так часто не всміхається. До того ж, бачиш, Енрайт ніколи не поцікавився б моєю думкою, а ти поцікавився. Ось чому ти мені подобаєшся.

— Домінік, я справді тобі подобаюся?

— Хіба ти не знав, що завжди був одним із найбільших моїх улюбленців?

— Я… я завжди довіряв тобі. Я завжди прислухаюся до твоєї думки. Що, вважаєш, я маю робити?

— Усе просто. Ти хочеш найкращого, що можна купити за гроші — те, що гроші можуть купити. Тобі потрібен будинок, що буде таким, яким він заслуговує бути. Тобі потрібен архітектор, якого наймали інші люди, отже, ти зможеш