Читати книгу - "Соловей"

Що він каже?

— Сядь.

Вона не хотіла коритися, але не мала сили. Ізабель насилу залізла на стілець. Шкіра на її зап’ястках була роздерта. З ран текли кров і гній. Вона прикрила руками свою наготу, але це не надто допомогло. Він, мабуть, знову хотів прив’язати її литки до стільця.

Коли вона сіла, їй в обличчя кинули щось м’яке. Річ упала на коліна. Вона повільно глянула вниз.

Сукня. Не її.

Вона притисла її до голих грудей і підвела очі.

— Одягай, — сказав він.

Її руки тремтіли, коли вона встала й почала незграбно натягувати синю лляну сукню, яка була щонайменше на три розміри більша, ніж вона носила. Їй знадобилася мало не вічність, щоб застібнути корсет.

— Соловей, — мовив він, зробивши глибоку затяжку. Кінчик цигарки зайнявся червоним. Ізабель рефлекторно притислась до стільця.

Шмідт. Так його звали.

— Я не знаю нічого про пташок, — відповіла вона.

— Ти Жульєтт Жервез, — сказав він.

— Я вже сотню разів це повторювала.

— І ти нічого не знаєш про Солов’я.

— Саме так.

Він різко кивнув. Ізабель почула кроки, а тоді двері за її спиною відчинилися.

Вона думала: «Мені не боляче. Це лише тіло. Вони не дістануться моєї душі». Ці слова стали її мантрою.

— З тобою ми закінчили.

Від його посмішки по її шкірі побігли мурашки.

— Ведіть його.

Чоловік у кайданах мало не впав поруч із нею.

Тато.

Вона бачила жах у його очах, і розуміла який у неї вигляд: розбита губа, набряклі від чорних синців очі, розсічена щока… опіки від цигарок на руках, засохла кров у волоссі. Вона мала стояти тихо, але не могла. Зціпивши зуби від болю, вона пошкутильгала до нього.

На його обличчі не було жодних синців, а губи не були розбиті.

Вони не били, не катували його. Отже, його ще не допитували.

— Я Соловей, — сказав батько чоловікові, який її мучив. — Ви це хотіли почути?

Вона похитала головою і промовила «ні» так тихо, що ніхто не почув.

— Соловей — це я, — сказала вона, ледве тримаючись на скривавлених ногах, укритих опіками. Вона повернулася до свого ката.

Шмідт засміявся.

— Ти, дівчисько? Сумнозвісний Соловей?

Її батько щось сказав англійською німцеві, але той не зрозумів.

А Ізабель зрозуміла: вони могли перемовлятись по-англійськи.

Вона стояла на відстані витягнутої руки від тата, але не наважувалася торкнутись його.

— Не роби цього, — благала вона.

— Уже зробив, — відповів він. Він дуже повільно всміхнувся їй. Біль стис її груди. Спогади хвилями накочувались на неї, руйнуючи стіну, яку вона збудувала за роки самотності. Згадала, як він хапав її та крутив навколо себе, як струшував із неї пил, коли вона падала, і, зітхаючи, казав: «Не так голосно, жахіттячко моє, ти розбудиш свою маму…»

Вона витирала очі та пришвидшено й уривчасто дихала. Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати. Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.

— Тільки не так, — прошепотіла вона.

— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно.

Гестапівець схопив її батька за руку й потяг коридором.

Ізабель шкандибала за ними.

— Соловей — це я! — кричала вона.

Двері зачинились у неї перед носом. Вона кинулась до вікна камери, стискаючи іржаві ґрати.

— Я Соловей!

Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові.

Її тато, хитаючись, ішов бруківкою повз фонтан. Сонячне сяйво надавало всьому навколо золотавого відтінку.

— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.

Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.

— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.

Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Постріли.

У В'янн боліло все тіло.

Вона лежала в ліжку між дітьми, намагаючись не згадувати жахливих подробиць учорашнього зґвалтування.

Жінка повільно пішла до колонки, щоб умитися холодною водою. Але щоразу торкаючись синців, вона здригалася.

В’янн одягла м’яту сукню з корсетом та спідницю-кльош.

Усю ніч вона не спала й просто лежала на ліжку, притулившись до дітей. Спершу вона плакала від того, що він із нею зробив, а тоді гнівалася на себе, бо не змогла цього зупинити.

Вона хотіла вбити його.

Хотіла вбити себе.

Що тепер подумає про неї Антуан?

Їй хотілося згорнутись калачиком у темному кутку і більше ніколи звідти не вилазити.

Але навіть сором був надто великою розкішшю для неї. Як вона може думати про себе, коли Ізабель у в’язниці, а тато збирається її рятувати?

— Софі, — сказала вона, коли вони доїли свій сніданок — тости та яйця-пашот. — У мене сьогодні є справи. Ти залишишся з Даніелем. Замкни двері.

— Фон Ріхтер…

— Його не буде до завтра, — В'янн відчула, як її обличчя палає. Вона не мала б цього знати. — Він мені сказав… учора, — на останньому слові її голос зірвався.

Софі встала.

— Мамо?

В'янн швидко витерла сльози.

— Усе гаразд. Я маю йти. Поводьтеся добре, — вона поцілувала їх обох на прощання і прожогом вилетіла з дому, аби не почати шукати приводів лишитися.

Як, наприклад, Софі та Даніель.

І фон Ріхтер. Він сказав, що не повернеться на ніч, але хтозна? А що як він постійно за нею стежить? Та якби вона надто багато думала «а що як», то не могла б нічого робити. Рятуючи дітей євреїв, вона навчилася діяти, незважаючи на свій страх.

Вона мусила допомогти Ізабель…

(Не повертайся.)