Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Бек не нападав — він кружляв навколо й виявляв зовсім дружні наміри. Але вовк був підозріливий і наляканий, бо ж він важив утроє менше за Бека і головою був йому тільки по плече. Вловивши хвилину, коли Бек одвернувся, він дременув геть, і Бек знову погнався за ним. Раз у раз він наганяв його, і все повторювалося спочатку. Вовк був виснажений, проте нелегко було його наздогнати. Він біг доти, доки голова Бекова рівнялася з його боком, тоді раптом повертався, ставав в оборонну позу і при першій нагоді тікав далі.

Кінець кінцем Бек за свою упертість мав винагороду: вовк, переконавшись, що йому нічого не загрожує, обнюхався з ним і став гратися. Це була напружена, обережна гра хижих звірів, що ховають свою хижість. Тоді легкими скоками він подався вперед, явно кудись прямуючи і ваблячи Бека за собою. Вони бігли попліч у похмурих сутінках угору річищем до межигір'я і перекинулися на другий бік вододілу.

Там знайшлася рівнина, покрита великими латками лісу і з силою струмків. Вони бігли, не спиняючись, через ці простори, минали години по годинах, і над обрієм устало сонце, і день теплішав. Бек відчував неймовірну радість. Він знав, що біжить, нарешті, на той поклик, біжить поруч із своїм лісовим братом туди, звідки йде до нього той поклик. В ньому ожили давні спогади й опанували всю істоту; він збуджувався від тих спогадів, як колись від дійсності, що її тінню були спогади. Він робив це раніше, десь у тому без міри далекому, напівзабутому світі, і знову робив це тепер, бігши вільно, ледь торкаючись ногами дикої незайманої землі, а над головами їм синіло незглибне небо.

Вони захотіли пити й спинились коло струмка. Нахилившись до води, Бек раптом згадав Джона Торнтона. Він сів.

Вовк побіг далі, — певно ж туди, звідки поклик чувся, — потім вернув і обнюхався з Беком, ніби хотівши підбадьорити його. Але Бек обернувся і поволі рушив назад. Мало не годину його лісовий брат біг поруч нього з тихим скавучанням; потім сів і, піднявши морду вгору, жалібно став заводити. Тужливе це було виття, і, біжачи невпинно своєю дорогою, Бек чув, як воно поступово завмирало в далечині.

Торнтон обідав, коли Бек пригнав у табір і підбіг до нього в нападі шаленої любові. Він перекинув господаря на землю, став лизати його в лице, покусувати йому руки, — одне слово, «строїв дурника», як казав Торнтон, що й собі, похитуючись із псом з боку в бік, своїм звичаєм, пестливо лаяв його.

Два дні й дві ночі Бек не виходив з табору й не спускав Торнтона з ока, крутився біля нього, коли він працював, дивився, як він їв, як лягав спати, загорнувшись у своє укривало, як вилізав із нього вранці. Але за два дні з лісу знову долинув потужний, таємничий поклик. Бек знову занепокоївся; він не міг позбутися спогадів про дикого лісового брата, про те, як вони мчали лісами в тому дивному краї за межигір'ям. Він не витримав і знов почав бігати в ліс, але дикого брата там не здибав, і хоч як наслухався — нізвідки не чути було жалібного квиління.

Він став пропадати вже по кілька день, ночуючи де приведеться. Якось раз він добіг до того межигір'я, звідки витікала річка, і перейшов на другий бік, у край лісів та струмків. Тут він блукав цілий тиждень. Перебігаючи легкими довгими скоками з місця на місце, він марно шукав слідів дикого брата. Живився він або дичиною, що сам-таки полював, або ловив лососів у річці, що десь там далеко впадала в море. На березі річки він загриз чорного ведмедя. Той також ловив рибу, але на нього напала ціла хмара комарів, і він, осліплений, порвався бігти до лісу, страшний у своїй безпорадній люті. Проте й такого ведмедя нелегко було перемогти, і в Бекові прокинувся ввесь його дикий шал. Через два дні, повернувшись на місце бою, він застав там росомах, що билися за здобич, і враз порозганяв їх. Вони зникли, як та солома, що її рознесло вітром, покинувши на місці двох, котрі вже ніколи більше не зможуть битись.

Бек ставав диким хижаком, що живе коштом живих створінь, яких забиває сам без нічиєї допомоги, і через свою надзвичайну силу й спритність перемагає ворожу природу, де може вижити тільки найдужчий. Свідомість своєї сили сповняла Бека гордістю, що виявлялася в кожному його рухові, у грі його м'язів, у його поставі. З цієї гордості його пишна шерсть здавалася ще кращою, ще блискучішою. Коли б не темно-жовті плями на морді й коло очей та не жмут білої шерсті на грудях, легко можна було б подумати, що це велетенський вовк. Від свого батька-сенбернара він мав вагу й зріст, а від матері-кунделя — будову тіла. Його довга вовча морда була більша, ніж у якого вовка, а череп був і зовсім вовчий, тільки ширший та важчий.

Його лукавство було дике, також чисто вовче, і в ньому сполучалися розум кунделя та кмітливість сенбернара. Разом із досвідом, що дала йому важка життьова школа, все це робило його найстрашнішим звіром диких хащів. Живлячись самим тільки м'ясом, він був тепер у повному розквіті сил. Життя в ньому переливалося через край. Коли Торнтон ласкаво гладив його по спині, шерсть злегка тріщала під рукою, неначе кожна волосина виснажала скупчену в ній електричну силу. Усі частини тіла й мозку, усі нервові тканини, — усе в ньому було однаково наладоване і діяло в повній гармонії. Коли щось вимагало відгуку, він озивався блискавично швидко. Його скоки були вдвоє швидші, ніж у звичайного собаки, коли той нападає або борониться. Тільки чийсь рух або звук який — і він уже зреагував, а інший собака ще б чухався. Він відчував, вирішував і відповідав у ту саму мить. Звісно, в цих діях мусила бути якась послідовність, але проміжки між ними були такі безмірно малі, що все відбувалося наче водночас. Його дужі м'язи працювали, як сталеві пружини. Широка хвиля життя в ньому сповняла його радістю й невгамовністю, і часом здавалося, що він не витримає цього екстазу, і радість та снага життєва затоплять цілий світ.

— Немає ніде другого такого собаки! — сказав раз Торнтон, дивлячись, як Бек простував із табору в ліс.

— Еге, та форма, що в неї його