Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Роні, згодом герцог де Сюллі (аж через багато років, король із цим не квапиться, бо цей чоловік із соборного фасаду його найкращий слуга й набуває йому найбільше ворогів), так ось, пан де Роні врешті таки справді потрапляє до фінансової ради. Цього домоглась від короля Габрієль д'Естре, і король сам засвідчив це перед паном де Роні. Тому рада поблажливо, крізь пальці дивилась на марнотратство любої владарки та її широко розгалуженої родини.

Королівський радник пан де Роні, як і обіцяв, сам узявся до діла, ризикуючи головою. Домігся, щоб король доручив йому, обминувши всіх старших членів колегії, перевірку фінансових установ по всьому королівству. Вже саме доручення озлобило всіх, а ще ж перевірка! Не було жодної установи, з якої Роні б не вицідив грошей, розкривши хитромудрі махінації й припинивши зухвале розкрадання — коли треба, то й силою. Бо королівський радник приїздив зі збройним супроводом, та й сам зразу ставав із радника вояком. А він же до того ще й протестант, уперто лишається ним і всім тим, хто через нього позбувся легкої поживи, дає нагоду говорити про віру. «Вашу віру переслідують! — це чуло селянство з усіх боків. — Тепер ви знов обробляєте землю, але не здаєте своїх прибутків нам, урядовцям, а це тяжкий гріх. Звільнені від примусових спродажів, ви підгодовуєте свою худобу так, як уже давно не могли, та й дороги вільні — ніякого тобі мита. Провінційний суд, що все ж таки спробував був установити мито, розпущено. А це насильство, і чинять його два єретики. Стережіться, не погубіть своєї душі».

Люди стереглись — і навіть бунтували. Всупереч очевидності, вони гадали, ніби живуть тепер гірше. Ось чого можуть досягти нашіптування, що безнастанно зрошують людські уми, як вода лани. А нашіптували їм, що за спиною у явного єретика Роні таємний єретик, званий тепер королем, хоче знищити католицьку віру, бо він — антихрист!

Король Анрі сміявся. Йому також не краще ведеться, і якби він був селянином, то теж бунтував би. А втім, навіть його вірні прихильники тисли на нього, щоб він угамував Роні. Так, у душі він і сам відчував спокусу усунути Роні від справ, але згадував про твердість, якої йому самому завжди бракувало: з літами вона стає все суворіша, з часом — ще небезпечніша. І свого Роні він волів нагороджувати, бо той не брав хабарів. Грішми великих хапуг Роні гребував з переконання, але залюбки погоджувався на те, щоб його владар відшкодовував йому за таку чесність. Гамани, що були платою за вірну службу, він накопичував так само тверезо, як загарбував свою пайку здобичі в ті дні, коли ще розграбовувано взяті приступом міста. І взагалі, давні звички не paз озивались у ньому: він радив своєму королю краще повісити того чи того вельможу, ніж марнувати на нього гроші, викуповуючи у нього провінцію.

— Дурню, — казав йому тоді король Анрі,— воювати проти одного з моїх підданих стане мені дорожче, ніж купити його.

Вагання й недовіра — ось який був поки що той урожай, що його пожинав король, як не рахувати чистого прибутку від подорожей Роні. Те саме виходило в нього і з майстернями в Луврському палаці. На першому поверсі він улаштував майстерні, де працювали як ремісники, так і митці,— для нього вони були рівні. Він хотів, щоб і народ, і чужинці могли тут, у зручному для цього місці, бачити навіч, як розцвітають ремесла в його королівстві. Він пішов ще далі й розпочав у своїй столиці спорудження Королівської площі: довгі вигнуті аркади круг величезного басейну, і в майбутньому там мало виставлятись напоказ те, чим пишався король, — виробництво шовку. Він його запровадив, він його плекав.

Але тією Королівською площею користуватимуться інші, аж після його смерті, і служитиме вона не ремеслу, а віджилій пишноті. Таке судилось цьому осередкові промислів, бо й найбільшого завзяття цього короля не вистачило для всіх справ, які він мусив звершити сам, за короткий час, відміряний йому. Крім того, його столиця, як і селянство, недовірливо ставилась до новацій і знов же висновувала з них те саме — що король проти їхньої віри. Городяни зі своїми родинами відвідували недокінчену площу, яка спочатку призначалася для них і для їхніх справ. Це їм не подобалось, і вони, зібравшися там, висловлювали сумнів, чи король тримається правої віри. Міський люд за божим велінням мусить працювати в тісноті. А широкий простір, склеписті галереї, басейн посередині — це добре для панів. Нехай вони тут грають у серсо та влаштовують турніри, як із призволу небес було споконвіку.

Та воно знов так буде, ось постривайте. Король Анрі вже й так посіяв невдоволення своїми майстернями, що їх і справді обладнує в Луврі та віддає ремісникам. Стукіт і брязкіт роботи, балачки з клієнтами, люди в робочій одежі, що сновигають туди й сюди, — і все це під одним дахом з королівською могутністю. Чи таке дозволено, чи це не блюзнірство? Ну гаразд, король будує. Ну гаразд, хай він насамперед доручив садівникові Ленотру розбити великі квітники й довгі алеї між підстриженими живоплотами. Ті прибутки, що вичавлює з народу його фінансовий радник Роні, він розтринькував на заморські дерева — пінії, помаранчі та платани, — а тоді все це обгородив і прогулюється сам по своїх зелених покоях. Це — по-королівському. Але те, що він заходить до майстерень, утручається в справи простого люду, дратує. Хіба ж там обійдешся без усяких пригод? А королю не годиться в них уплутуватись — надто цьому королю, бо він ще не твердо сидить на троні.

Ось у майстерні одного каменяра на якусь жінку напала падучка. Багато людей бачили: священна недуга схопила її від погляду на хрест, якого тримав перед нею витесаний з каменю святий. Біс, що вселився в неї, не стерпів цього й почав рватись назовні. Покликали священика, той проказав над одержимою всі владні слова, які слід промовляти в таких випадках, і злий дух напевне втік би. Жінка страшенно билась, металась, кричала нелюдським голосом. І враз надходить король зі своєю вартою, гукає: «Що це тут робиться?» — та лясь, лясь диявола по обличчю. Всі бачили, що під тими ляпасами проступила пекельна пика; жінка запінилась, ось-ось задихнеться. Тим часом надходить лікар — король послав по нього. Лікар кидає одержимій кров, ніби так і годиться. Він роздягає жінку до половини і, хоч вона б'ється