Читати книгу - "Лазарит"

Вона сиділа сама-самісінька на краю мармурового басейну, неуважно дивлячись на цівочки води, що збігали долу й колихали дзеркальну поверхню. Голова її здавалася схиленою під тягарем важких темних кіс, заплетених від самих скронь, золотий обруч охоплював чоло, а прикріплений до нього серпанок спадав вишуканими хвилями. Фіолетовий оксамит сукні в цей сутінковий час здавався майже чорним.

Тієї миті маршал зрозумів, яка ж вродлива ця молода жінка. Третього дня, коли Джоанна лише ступила на землю Кіпру, вона видалася Вільяму легковажною і вередливою шалапуткою, котра ладна з будь-якого приводу захихотіти чи набурмоситися. Але зараз його сестра мала вигляд блискучої знатної дами, істинної принцеси, цьому сприяли і гербові леви Плантагенетів, вишиті золотом на просторих рукавах її сукні. Мабуть, королева Іванна позичила сестрі одне зі своїх убрань – де ж іще прочанка Джоанна де Рінель, що втратила на шляху весь свій гардероб, могла роздобути такий розкішний туалет?

Схожість з Іванною Вільям відзначив одразу, вперше побачивши обох жінок поруч, але насправді Джоанна більше схожа на їхню матір – леді Мілдред де Шампер. А її усмішка була такою ж, як у Артура де Шампера, – світлою і відвертою, однією з тих, на які неодмінно хочеться відповісти. І тому Вільям намагався її уникати. Він і зараз не хотів наближатися до Джоанни. Треба було відразу піти, але він мимоволі затримався й лише кілька секунд по тому усвідомив, що милується молодшою сестрою.

Джоанна досі не помічала його. Вона здавалася замисленою та журною, хоча минулі два дні, коли Вільям непомітно спостерігав за сестрою, Джоанна була життєрадісною та вельми задоволеною тим, що небезпечна мандрівка нарешті завершилася, і її оточено увагою та турботою, до яких вона звикла вдома. На бенкеті, геть не соромлячись, вона відповідала на вишукані лицарські люб’язності, а потім чудово заспівала для молодят весільну пісню, акомпануючи собі на лютні. Сам король Річард похвалив приспів і усміхався своїй кузині значно охочіше за її рідного брата.

Та Вільям не почувався братом цієї грайливої красуні. Вони ніколи досі не бачилися, він знав про її існування тільки з материних листів. Леді Мілдред де Шампер часом писала синові, і листування це тривало всі роки його служби у Єрусалимському королівстві. Звістки з дому він отримував, коли де Шампери підносили орденові в дар чергову дюжину чи дві коней із гронвудських конюшень – це траплялося раз на рік або й ще рідше. Спершу він із цікавістю дізнавався новини з батьківщини, та потім це перестало його хвилювати. Занадто бурхливе й насичене було в нього життя у Святій землі, і події в Палестині здавалися йому значно важливішими за те, що відбувалося в далекій Англії і тим паче – у сімействі де Шамперів, якого він зрікся, вступаючи в орден. І якщо діяння й укази короля Генріха Плантагенета, його війни у Вельсі, сварки з архієпископом Томасом Кентерберійським, про які зазвичай писала мати на початку листа, привертали його увагу, то події в родині, про які йшлося в кінці, його майже не цікавили. Усі живі, при доброму здоров’ї, то й слава Богу.

Лише повага до матері примушувала його стежити за тим, як складаються долі його братів і сестер. Так він довідався, що одна із сестер-близнючок, тихоня Елеонора, пішла в монастир, а непосидюча Едгіда вийшла заміж за старіючого графа Лестерського. Для Едгіди це була велика честь, однак лорд і леді де Шампер завжди дбали про престиж роду більше, ніж про щастя своїх дітей. Вони вчинили точнісінько так само, обвінчавши другого сина Гая з дівицею з роду де Кларів. Достойний шлюб, ураховуючи те, що по батьковій смерті Гай стане главою всіх Шамперів.

Вільям пам’ятав Гая дитиною – коли він покидав Англію, братові виповнилося лише десять років. Востаннє він бачив його, коли де Шампери прибули в Лондон попрощатися з ним перед відплиттям у Святу землю. Нащо вони це зробили? Щоб розлука стала ще більш тяжкою для нього? Йому не потрібні були ані це прощання, ані вияв ніжності та любові. Навіть десятирічний Гай потягнувся до старшого брата, щоб поцілувати його. Вільям же думав лише про те, як ця дитина схожа на Артура де Шампера. Сам він зовсім не нагадував барона, як і другий брат – Генрі. Той пішов у леді Мілдред: білявий, з такими ж мигдалеподібними аквамариново-голубими очима. Вільям дуже любив матір, тому й до Генрі ставився значно привітніше, ніж до Гая. Увічливого, стриманого, незворушного брата, істинного лорда вже в десять років, він ненавидів, як ненавидів його завчасно заготовлені прощальні речі, його розлучні поцілунки. І цей хлопчисько збагнув, що старший брат його ледве витримує. Може, тому й знітився відразу, коли Вільям демонстративно відвернувся від нього до сестер-близнючок, які до того часу вже підросли, погарнішали і вважалися нареченими. Але заміж вийшла тільки одна… Зараз Вільям не міг би сказати, чи були в неї діти від старіючого чоловіка, зате чітко пам’ятав своє зніяковіння, коли мати, прощаючись, мовила йому, що знову чекає дитину. Згодом леді Мілдред писала, що народила дівчинку, яку назвали Іванною на честь молодшої дочки короля – чи Джоанною, як вимовляли це ім’я в Англії. І ось та дівчинка встигла вирости й вийти заміж…

Усе це відбувалося нескінченно далеко, і Вільям нічому не надавав значення доти, доки не прочитав в одному з останніх листів леді Мілдред, що Джоанна де Шампер, у заміжжі де Рінель, збирається на прощу в Палестину разом із чоловіком Обрі де Рінелем. Мати просила посприяти їм і допомогти в дорозі.

Відмовити він не міг – де Шампери багато жертвували на потреби ордену, а коні, яких вони постачали в Палестину безоплатно, завжди були розкішними – витривалими, швидкими, чудово об’їждженими. Серед цих коней Вільям вибрав для себе гнідого жеребця із широкою білою смугою на морді. Кінь виявився надзвичайно хорошим, і задоволення мати такого чудового жеребця дорого йому коштувало.

І ось Джоанна перед ним. Дивлячись на сестру, він не розумів: що примусило її усамітнитися, покинувши бенкет та забави? Адже там лицарі мало не билися за право запросити її на танець, і вона кружляла з ними, хвацько виконуючи всі складні фігури, а личко її сяяло від задоволення. Дивна річ: у розмовах зі старшим братом, нехай і коротких, вона жодного разу не згадала про свого чоловіка.

Мати писала, що сімейне життя Джоанни з Обрі надзвичайно її бентежить і не дає спокою. Леді Мілдред сподівалася: спільна подорож