Читати книгу - "Яса. Том 2"

Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринів на вітрі й затих.

Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву під ноги коневі, й вона лежала кривавою піною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь їхав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли.

Сірко натягнув поводи. Кінь не хотів стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували коні, подзвякувала криця. Порубані лежали, витягнувшись в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справді нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетів не в той бік. Сіркові зарябіло в очах, на мить йому здалося, ніби ті руки зводяться, вимахують, він уже чув посвист вітру й тихий жалібний клич.

Він знав, що чутиме його довго — все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволі зводилася думка: чи правильно вчинив і чим одкупиться перед світом. Правильно — неправильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно.

І все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав біля кінських копит, немов хотів щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душі, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед Божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотів сухими губами: «Карай, Боже, якщо я неправий. Я не міг вчинити інакше. В пострах онукам і правнукам, у науку всім моїм братам.

Я так люблю її, мою вітчизну, що готовий мучитися за неї довіку!»

Підвів голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всі трупи було видно, декотрі ледве чорніли в траві, інших сховала ковила.

— Простіть нас, брати, — мовив гірко крізь біль, що проймав груди, — а самі спіть тут до Страшного суду Господнього, аніж мали б у Криму між басурманами розмножатися на наші молодецькі християнські голови, а на свою вічну без хрещення погибель.

Потім оглянувся на козаків, що непорушно сиділи в сідлах, низько вклонився їм.

— А ви, — мовив, — простіть мені, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед Богом — на мені одному. А у вас народяться діти, ви розкажете їм про сумні поминки на Чорній долині. Нехай знають: хто одцурався рідної землі, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох богів, немає двох неньок. Розкажіть про це своїм дітям. Нехай їх теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть своїм дітям.

Сухий, колючий вітер зірвав з отаманової щоки солону сльозу. Він одвернувся, удав, що молиться, але молитися не міг.

А опівночі, коли вичахлий, безкровний місяць заховався у хмарах, отаман пішов у степ. Він ішов, і Стожари гойдалися на обрії, як п’яні. Зорі мерехтіли, Чумацький Шлях плинув, неначе ріка. Все тут, у степу, жило й умирало за вічним законом, тільки він звершив свій власний закон, свою волю — гірку, праведну, яка здавалася йому єдино праведною і від якої не міг відступитися, хоч це було неймовірно важко. А що, як вершить її не так, як треба? Хто розвіє сумніви? Ті, які від нього за сто, за триста років! Він несе відповідальність перед ними, а вони перед ним — ні.

Неправда! Вони теж зв’язані з ним одним законом, бо в їхніх жилах тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими полинами і закипіла від шабельних смерчів. Він вірить, що праведна.

А тільки ж…

Сірко впав у густу траву. Важкий, тисячопудовий тягар повалив його. Тримав на плечах увесь світ, перейнявши на себе і земні, й Божі справи. Коли віддавав наказ на січу, відчув, як обпалило блискавицею серце, але воно не здригнулося, він прозирав ним далеко — далеко, у віки. А тепер знову став звичайною людиною, і такий великий був світ, і такий широкий степ, що почувався в ньому крихітною зерниною, яка може прорости і яку можуть звіяти вітри в солоне море. Козачий стан гомонить у тисячу голосів, готовий підвестися по одному покиву його пальця, справляє сумну тризну. Всі козаки злякалися содіяного, й він злякався теж, і не міг пробачити собі кремінності, й не міг вчинити інакше. Боявся своєї самотності й плакав з нелюдської одвічальності, яку перейняв на себе. Він оплакував своїх порубаних зрадливих земляків і козаків, що погинули марно, визволяючи тих зрадливців, оплакував власну долю і долю України, яку запродують усі, хто тільки може. Ніхто не чув того страшного плачу, тільки самотня, ясна й червона, неначе крапля крові, зірка стояла над його головою, а тоді враз зірвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по собі вогненний слід. Та повесні на тому місці, куди падали отаманові сльози, виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти ні коса, ні шабля.

…За кілька днів у верхів’ї річки Конки, на старому татарському шляху, званому Муравським, запорожці ділили військову здобич. Ділили порівну, на всіх — на козаків і визволених з полону. Сірко пильнував сам, щоб не обділили нікого — ні досугого діда, ні сиротини. Хто не міг чи не хотів узяти свою частку кіньми, кожухами, килимами, тому віддавали грішми. Там же, в зеленій долині Конки, під вербами прощалися. Козаки повертали до Дніпра, з ними відходило з півсотні недавніх бранців, що вирішили записатись у запорожці, решта прямувала до Ворскли, аби звідти, з Полтавщини, розійтися по домівках. Їм дали проїжджі листи з печатками — хвацький вусатий запорожець з рушницею на плечах був гарантом їхньої недоторканості. Ті листи, склавши удвоє, вчетверо, ховали до пазух або шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима єврей — столяр зробив з вербових патичків біленьку рамку, вправив листа в неї і почепив на шворці собі на шию.

X

«Ясновельможний мосці хане кримський з многими ордами, близький наш сусіде! Не мислили ми, Військо Низове Запорозьке, з вашою ханською