Читати книгу - "Шлях Абая"

Надії його справдилися.

В усіх бідних аулах він розповідав про те, що Абай попав у біду. Ім’я Базарали, після його відважного нападу на табун Такежана, було добре відоме, і його слухали з довір’ям і повагою. І скрізь — в аулах Кокше, Мамая, Жигитека і віддаленого роду Жуантаяк — Базарали знаходив сторонників Абая.

— Хіба мало нам усім допомагав Абай? А чи можемо ми сказати про себе, що хоч раз допомогли йому? — казав Базарали, переконуючи зважитися на складення ухвали.

В іншому аулі він казав:

— Царські власті і наші степові верховоди об’єдналися проти Абая, у них один спільний поклик: «Нехай загине той, хто заступається за народ!» Наші на нього зводять наклеп, а ті готують йому кару. А чого ж народ не заступиться сам за Абая?

Там, де його оточували такі ж бідняки, як і він сам, Базарали казав ясніше:

— Абай стоїть за народ, а народ — за Абая. Якщо є за кого підняти шокпари — так це за нього. Він давно показав нам світлий шлях славної боротьби. Не було в степу нічого кращого за те, до чого він кличе, є за що пролити кров.

Незабаром обидві його сакви були повні паперів з печатками волосних старшин — ухвалами, в яких аульні сходи просили начальство не допустити несправедливості у вирішенні справи Ібрагіма Кунанбаева.

Абай не дуже поспішав на Кара-Молинський шербешнай[55]. У дорозі він рано зупинявся на ночівлю у друзів в різних аулах, а на другий день пізно виїжджав. Тільки на четвертий день подорожани виїхали на берег ріки Чар.

День був ясний і теплий. Повівав легкий вітерець. Вузька ріка звивалася між крутих берегів, які подекуди переходили в широкі заплави, що зеленіли соковитими травами. Прозора, на диво чиста вода текла міцно зле-жалим піщаним дном, колихаючи травинки, залиті нею. Степ майже весь ще був зелений; далекі пагорки і перевали вкривала побіліла ковила. Поблизу ж було видно, що крізь неї вже пробивалися напоєні дощами осінні трави, зеленіючи поміж білих або солом’яно-жовтих стебел.

Подорожани вже двічі перейшли Чар. Коні, йдучи берегом, форкали, тяглися до води. Коли, проїхавши широкий луг, вкритий низькою яскраво-зеленою травою, вершники знову опинилися на пологому березі Чару, їм ще раз довелося перебиратися через ріку. Коні, увійшовши в воду, настійливо потягли поводи, намагаючись вмочити губи в прозорий струмінь. Байкокше, який суворо стежив у дорозі за довжиною перегонів і строками привалу, тепер наказав:

— Тут будемо напувати коней. Більше нам переходити Чар не доведеться.

Вершники, не злізаючи з сідел, розгнуздали коней. Абай теж нахилився до вудил, але його випередив Єрбол, що спинив коня поряд з ним; швидко перехилившись із сідла, він розгнуздав коня Абая.

— Ну от, тепер почнуть глузувати з мене: мовляв, не може сам і коня свого напоїти! — жартома подосадував Абай і ласкаво додав: — Видно, ти до самісінької сивини не облишиш піклуватися про мене.

— Е-е, мабуть, ця звичка в мене вросла,— відповів Єрбол.— Скільки вже років я про тебе думаю: «Бідолашний, безпорадний, треба його пожаліти. Йому з таким ділом не впоратись».

Усі зареготали: слово «безпорадний» важко було прикласти до дебелого, огрядного Абая.

Кінь Байкокше, випередивши інших, пив чисту, нескаламучену воду на самій середині ріки. Старий, обернувшись у сідлі, з усмішкою дивився на Абая та Єрбола. Великий ніс різко вирізнявся на його висхлому і зморшкуватому обличчі з побілілою борідкою клинцем. У примружених очах, що сховалися під навислими бровами, виблискував бадьорий і веселий вогник; здавалося, вони мерехтіли, як дуже далекі, fле яскраві зірки.

— Що це означає? Чого це ви раптом розманіжилися? — гукнув він друзям.— Вас очікують суперечки і звинувачення, вогонь палаючий, а ви… Я думав, що ви сьогодні просто з сідла кинетесь у боротьбу. Де це видано, два таких батири, а хникають, наче друзі-каліки — сліпий і кульгавий.

Напоївши коня, Байкокше стьобнув його і по стремена у воді рушив до другого берега. Абай, глянувши йому вслід, звернувся до Єрбола і Дармена:

— Ви помітили, як засяяли у нього очі? В ньому прокинулося завзяття. От побачите, він зараз щось заспіває.

Дармен не раз казав своїм друзям, що в Абая особливе чуття на натхнення; з вогника, що спалахнув в очах, він вміє його розпізнати. «Невже Абай вгадав? А якщо так, що ж зараз підхльоснуло старого?» — з цікавістю подумав Дармен, нетерпляче чекаючи початку пісні. Сам поет, що легко запалюється, Дармен завжди з насолодою стежив за тим, як раптово і швидко спалахує полум’я поезії в інших.

Байкокше спинився біля заростей ковили на березі ріки. І поки інші доганяли його, встиг зійти з коня і пустити його на траву, тримаючи за довгий чембур.

— Спішуйтеся, дайте коням відпочити! — наказав він вершникам. Дармен з подивом почув, що голос старого став звучнішим і бадьорішим, ніж раніше.

Тільки-но пустили коней пастися, Байкокше, скинувши з голови тимак, надтріснутим, але ще сильним голосом заспівав швидкий і бадьорий початок.

Зараз його трохи розкосі примружені очі горіли ще яскравіше. Вже з перших слів пісня захопила увагу слухачів. Вона линула вільно і швидко, як ріка. Акин співав її, обернувшись до Абая, але дивлячись вище його голови.

Він співав про те, що минулої ночі бачив уві сні Абая, який самотньо стояв у безкрайньому степу. Чи було то ранком, а чи ввечері, Байкокше не пам’ятає. Де це було — не знає. Тільки, як туманне марево, видно було одиноку постать Абая. Здавалося, він, насторожившись, чогось чекав… І раптом похмурі сутінки навколо нього заворушилися. З різних боків на Абая кинулися з гарчанням хижаки. Один був схожий на лютого чорного пса, другий — на голодного вовка, в якого позападали боки, третій був, як лис, що, зачувши запах крові, облизувався підкрадаючись. Темні великі тіла чи то кабанів, чи то леопардів кільцем оточили Абая… І знову все затягло імлою, що крутилася вихором. І Абай, і страхіття зникли. У Байкокше защеміло серце. На очі в нього навернулися сльози. «Абай!» — щосили закричав він. Настала тиша. Коли ж він, жахнувшись, глянув туди, де був Абай, там все зовсім змінилося. Світило сонце, сяяло ясне небо, а в кільці хижаків замість Абая стояв лев. Він закричав, кинувся стрибком, снопи вогню бризнули від нього. Лев стрибнув у самісіньку гущу звірів. Він розірвав на шматки і чорного пса, і пожадливого вовка, і підступного лиса, і кабана з