Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Том дивився на людей, що проходили повз нього, і марно шукав очима хоч одне приязне обличчя. Він бачив лише похмурих, отупілих чоловіків і виснажених, занепалих духом жінок або ж таких жінок, що давно уже втратили жіночу подобу. Дужі тіснили слабосилих, грубе тваринне себелюбство не знало меж. Від цих людей не сподівалися й не хотіли нічого доброго, на них дивились як на бидло, і вони таки збидліли до краю. До самої ночі не вщухав скрегіт помолу, бо жорен було обмаль, і ті, що не могли опиратися дужчим, тільки тепер дочекалися своєї черги.
— Гей ти! — мовив Сембо, підходячи до мулатки й кидаючи їй під ноги торбу з зерном. — Як тебе, в біса, звати?
— Люсі, — відказала мулатка.
— То от, Люсі, тепер ти моя жінка. Змели оце зерно та зготуй мені вечерю, чуєш?
— Я тобі не жінка й ніколи нею не буду! — раптом осмілівши з розпачу, відрубала мулатка. — Іди собі, звідки прийшов!
— Ось я тобі зараз як дам! — гримнув Сембо, заміряючись на неї ногою.
— А хоч і вбий. Та скоріше! Краще вже мені й не жити! — мовила вона.
— Гей, Сембо, як будеш калічити рабів, я скажу хазяїнові, — обізвався Квімбо, що порався коло жорен, одігнавши від них кількох змучених жінок, які ще не змололи своє зерно.
— А я скажу йому, що ти не даєш жінкам підступитися до жорен, бісів ти негре! — крикнув Сембо. — Ти повинен чекати своєї черги!
Том так зголоднів за день подорожі, що в нього аж паморочилось у голові.
— Гей ти! — гукнув Квімбо, жбурнувши йому торбину зерна. — Це тобі, негре! Та гляди бережи, бо на цьому тижні більше не дістанеш.
Том довго ще чекав, доки звільниться місце біля жорен. Пожалівши двох зовсім знеможених жінок, що не мали сили зрушити жорнівку, він змолов їм зерно, поправив і роздмухав жар, на якому вже було спечено стільки коржів, і лиш тоді взявся готувати вечерю собі. До співчуття на тій плантації не звикли, і хоч яку малу послугу зробив Том жінкам, проте вона знайшла відгук у їхніх серцях, і загрубілі обличчя по-жіночому лагідно засвітилися. Вони самі замісили Томові коржа й доглянули, поки він спікся. Том сів біля вогнища й дістав свою Біблію, сподіваючись знайти в ній розраду.
— Що це в тебе? — спитала одна з жінок.
— Біблія, — відказав Том.
— О боже! Це ж я ні разу її не бачила, відколи поїхала з Кентуккі.
— А ти родом з Кентуккі? — жваво запитав Том.
— Еге ж, та ще й з доброго дому. От уже ніколи не думала, що потраплю сюди! — зітхнула жінка.
— То що це за книжка? — спитала друга жінка.
— Біблія.
— А що ж воно таке?
— Як? Невже ти не знаєш? — здивувалася перша жінка. — Моя хазяйка в Кентуккі, було, не раз читала її нам уголос. А тут де ж би то! Тут нічого не почуєш, крім лайки та ляскоту батогів.
— Ану прочитай щось! — попросила друга жінка, з цікавістю дивлячись, як Том зосереджено схилився над книжкою.
Том прочитав:
— «Прийдіть до мене, всі зморені працею та обтяжені ношею, і я дам вам спочинок».
— Гарні слова, — мовила жінка. — Хто це так сказав?
— Бог, — відповів Том.
— Якби ж то знала, де його шукати, — сказала жінка, — я б пішла до нього. Та навряд чи буде мені колись той спочинок. Тіло моє все болить, руки й ноги тремтять, і Сембо весь час на мене свариться, що я не можу робити хутчій. А ввечері, поки спечеш собі того коржа, аж глядь — уже ніч. Отож не встигнеш лягти та очі стулити, як знову ріг гуде і знову вставай. Якби знати, де він, той бог, я б йому пожалілася.
— Він і тут, і скрізь, — мовив Том.
— Тут? Так я тобі й повірила! Де вже де, а тут його бути не може, — сказала жінка. — Ет, та що там балакати! Піду-но я краще ляжу, поки ще є час поспати.
Жінки розійшлися по своїх халупах, і Том лишився сам біля пригаслого вогнища, що кидало йому на обличчя червоний відсвіт.
На багряному небі зійшов сріблястий ясночолий місяць і тихо задивився вниз, на самотнього чорного чоловіка, що сидів, згорнувши руки на грудях і поклавши на коліна біблію.
«Чи є бог тут?» — думав Том. Його просту душу роздирали суперечливі почуття: обурення проти кривди, безрадісна свідомість того, що попереду, аж до скону, самі злигодні, туга за потоптаними надіями, — усе це нараз зринуло в Томовій душі так, наче жахливе привиддя мертвих тіл дружини, дітей і друзів постає на темній хвилі перед очима моряка, що от-от захлинеться й піде на дно…
Не знайшовши розради, Том підвівся й почвалав до халупи, призначеної йому за житло. Там було вже повно зморених людей, що покотом спали на долівці. Важкий дух, що стояв у халупі, мало не вигнав його назад, та надворі було вогко й холодно, а він аж питався з утоми. Отож він загорнувся в подерту ряднину, ліг на солому і невдовзі заснув.
Розділ XXХІІІ
Кассі
Минуло небагато часу, і Том дізнався, чого можна сподіватися й чого треба стерегтись у його новому житті. Він мав хист до будь-якого діла і все, до чого брався, робив справно й сумлінно — такий уже був його звичай. Спокійний і незлобливий від природи, він сподівався своєю щирою працею відвернути од себе хоч би часину тих знегод, що могли спіткати його на плантації. Він бачив навколо чимало кривди й лиха, та, хоч серце його обкипало кров’ю, твердо вирішив терпляче зносити все й працювати не покладаючи рук, а в душі плекав надію на можливий порятунок.
Легрі помітив Томову старанність, але не давав того взнаки. Хоч який був Том сумлінний робітник, проте Легрі почував до нього таємну неприязнь — щось на зразок вродженої зневаги лихої людини до людини доброчесної. Він добре бачив, як щоразу, коли він чинив жорстоку розправу над беззахисними людьми, Том з мовчазним осудом дивився на нього, і такий промовистий був той погляд, що Легрі розумів його без слів і ще дужче злостився, бо лихому господареві дошкуляє навіть думка раба. Том у різні способи виказував до своїх стражденних товаришів жаль та співчуття, такі незвичні й дивовижні для них, і це теж не проходило повз пильне око Легрі. Він купив Тома, маючи намір з часом зробити його доглядачем, на якого вряди-годи можна буде звіряти маєток, від’їжджаючи з дому. Така людина, на думку Легрі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.