Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Наш великий союзник, Їх Величність цісар Вільгельм заповів, що заки листя облетить з дерев — всі повернемося додому. Отже буде це восени, і то розуміється цього року. Це більш ніж певне. Великих і небезпечних боїв вже не буде, бо москалі вже не мають муніції і набивають ґранати і шрапнелі піском. Однак, коли б хто випадково був ранений, то нехай перев’яже собі рану і поспішить на перев’язочний пункт. Коли б тактика вимагала зробити відворот, тоді ранених забрати зі собою, а не залишати на полі. Легко ранені не сміють нічого покидати, особливо кріса. Кріс мусять віддати на перев’язочнім пункті.

— Кріс, любі вояки, це не бук, що його можна де-будь виломати. Кріс треба берегти, мов ока в голові. Хто вертається без кріса, той виставляє на небезпеку смерти свого товариша, що не матиме чим захищатися. Хто принесе кріс, дістане п’ять корон, а хто не принесе, не дістане по видужанню відпустки. А тепер на честь нашого найвищого вождя: Гурра! Гурра! Гурра!

Вояки повторили цей оклик якось блідо й глухо, а капітан додав ще більш жартобливим і товариським тоном:

— А в полон не пхайтеся, бо не повернете з Росії додому навіть по десяти літах. Зрештою, знаєте, що москалі наших полонених тортурують. Вкінці, коли б навіть хтось випадково поляг у бою, чого не сподіюся, то його жінка дістане 300 корон. Бо ж, остаточно, всі до кінця світа не будемо жити. А може хто з вас хотів би остати в живих навіки?

Капітан Заґнер вп’ялив при цих словах свій зір у вояків, а передусім у Швейка, який зі своєї сторони дуже уважно глядів на капітана.

В одній хвилині Швейк виступив з ряду і сказав:

— Мельдую послушно, пане капітане, що я не хотів би жити вічно. Як треба вмерти за найяснішого пана і його фамілію — то я готов.

— Славно, бравий вояче, — сказав капітан і видав команду для батальйону:

— Ходом руш!

Батальйон рушив вперед, але кожна компанія йшла окремо. Гармати гриміли щораз сильніше і частіше. Сальва слідувала за сальвою. Переходили якраз повз одну батерію і бачили, як по кожнім пострілі дрижить повітря, а гармата підскакує. Гарматчики поскидали мундири, позасукували рукави і працювали, аж спливав з них рясний піт.

Швейк йшов побіч Балоуна безпосередньо за Лукашем. Балоун був сумний і прибитий. З руками, зложеними побожно на ладівниці, шептав молитви. Швейк потішав його як міг:

— Не бійся, Балоуне. Якщо тебе вб’ють, то жінка дістане 300 корон, так чейже сказав пан капітан. За застрілену ворону дістає побережник три крейцари, за ласицю п’ять, за куну або тхора корону, а за лиса п’ять корон. Отже коли за мужа і батька родини платять 300 корон, то хіба доволі.

Нагло десь далеко якраз з протилежної сторони ревнули гармати і над головами вояків перелетіло щось з гуком і шумом.

Вояки, які були на фронті пораз перший, злякано задирали голови догори, зате вояки з воєнним досвідом говорили:

— Це шістнадцятка, або ще певніше вісімнадцятка. Доки така галушка летить собі у повітрі, то ще баґателька, але коли впаде між вояків, о, тоді, хлопці, треба тримати всі члени тіла вкупі.

Тим часом Швейк дальше патякав про те відшкодування за вбитого вояка.

Над головами вояків трісла шрапнеля, а кулі бризнули густо довкруги. Якийсь вояк, що йшов за Швейком, зловився за руку, з якої текла кров, і побіг назад.

— Цей має щастя, — сказав якийсь вояк, оглядаючись за втікаючим назад раненим.

В тій хвилині надбіг оберлейтенант Лукаш і несамовитим голосом гукнув:

— Сотня! Розстрільна! Напрям — за першою чотою!

Компанія мигом ока розсипалася на всі сторони під дикий крик підстаршин, що намагалися відповідно розставити людей. З третьої чоти якийсь фельдфебель відганяв від себе вояка і верещав:

— Геть від мене, ідіоте, чуєш, чи ні? Не бачиш, що робимо розстрільну?

— Я нічого не знаю і не розумію, — сказав майже крізь плач вояк. — Я з ляндштурми і в компанії я був тільки два тижні, а відтак лежав в шпиталі на запалення легенів. Я в цьому полку не служив, але в 42-му. Там нас вчили тільки повторювати, що «власником цього полку є архикнязь Фрідріх фон Кумберлянд Брухшвілліґ цу Ліннебурґ».

— Стули морду! Ти офермо! Герґот! Що тут діється! Посилають нам сюди останніх ідіотів! Вам хіба в перинах лежати, а не на фронті воювати!

Розстрільна розвивалася сяк-так, бо ті вояки, які ще цієї воєнної штуки не бачили, гляділи як виконують її досвідчені вояки. Шрапнелі падали дальше, але вже не робили ніякої шкоди. Падали вже поза ряди.

Оберлейтенант Лукаш, лейтенант Дуб і кадет Біґлер йшли відважно перед розстрільною. Досвідчені вояки звернули на це увагу і сказали:

— Ми йдемо тільки на поміч. Перед нами мусять бути якісь наші частини. Коли прийде до справжньої битви, тоді ті три відважні зникнуть, як камфора.

Розстрільна дійшла до левади, яку перерізувала річка, обросла вербами. Над головами залопотів літак, а оберлейтенант Лукаш скомандував:

— Вперед! В корчі і лягати. Крийтеся швидко, бо буде скидати бомби!

Велика грізна птаха воркотіла у повітрі, ширяла понад левадою і відлетіла наліво. До Лукаша прибіг ординарець від капітана Заґнера, що зі своєю компанією заляг у видолинці.

— Лежати аж до нових наказів, — скомандував Лукаш.

Вояки набирали тимчасом у фельдфляші води, пили її та міркували над тим, кого то прислали до оберлейтенанта і що з цього виникне.

— Сьогодні, а найдальше завтра дадуть нам доброго прочухана, — сказав один вояк.

— Це, колєґо, дурниця, — відповів інший вояк. — Це ще не є ніяка битва. Перед нами стоїть, здається, якийсь слабий російський відділ.

Біля Швейка лежав малий веснянкуватий воячина. Коли оберлейтенант Лукаш відійшов у сторону, воячина вийняв з наплічника російський крісовий набій, запхав його в перстень баґнета і став витягати кулю. Витягнувши її, висипав з гільзи частину пороху, а відтак запхав до патрона кулю назад.

— Що це за фіґлі? — спитав Швейк. — Чейже тепер не вистрілить…

— Не вистрілить? — спитав воячина. — Ого! Ще й як! Чому не мала б вистрілити?

— Гарно, але ти залишив забагато пороху, — сказав Швейк, догадавшись, що означають ті «фіґлі». — Гляди, братку, це може розторощити тобі цілу руку.

— Коби Бог дав, щоби москалі розпочали знов стрілянину, то я впакував би собі ту кульку в руку, ось тут в корчах. Ніхто навіть не звернув би уваги, а я пішов би собі любенько