Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

за те всього-на-всього якоюсь дурною п'ятіркою в атестаті (десь класі в другому-третьому я всерйоз обмірковував, чи не повторити цей експеримент на нашій учительці співів, яка викликала нас по одному пищати без супроводу перед класом «Широка страна моя родная», але в кінці вирішив обмежитися стрільбою з трубочок на її уроках: тоді саме пішла така мода, ми всі ходили з тими трубочками і обпльовували з них пластиліном усе, що бачили…). А коли в тридцять дев'ятому прийшли совєти, то першої ж осени розстріляли в дзядзя в містечку за гімназійними списками всіх відмінників — поляків, українців, євреїв, не розбираючи, хто з них «панська» дитина, а хто «мужицька», — всіх, хто мав в атестаті оту «summa cum laude»[20], якої дзядзьо, спасибі професорові-україножеру (цікаво, чи й того теж розстріляли?..), так і не дістав. Як казала бабця Ліна — нема того злого, щоб на добре не вийшло. Якби дзядзьо не заїдався й був чемний, то теж дістав би за свою відзнаку дев'ять грамів свинцю од совєтской власті, щоб не був такий розумний. От і вгадай тут, як жити — чи співати як велять, чи навпаки, поплатніше, в інтересах власної безпеки, раз і назавжди навідріз сказати — не буду, і пішли всі на фіґ?..

А з бабцею вони познайомилися вже за німців, як дзядзьо вже був у підпіллі, — це ж зовсім дітваками обоє були… Хоча — тоді люди якось раніше дорослішали, ніж ми сьогодні. Так воно романтично їм вийшло, як у кіно, — дзядзьо з повним портфелем ОУНівських листівок попав під облаву, а бабця Ліна трапилась йому на дорозі, він шепнув: «Панунцю, поможіть», — і вона вмить зорієнтувалася, кинулась йому на шию, вдаючи його дівчину, і, заки німці його пов'язали, забрала йому портфеля й без проблем дісталася з ним додому: дівчат німці не обшукували, не мали такого звичаю… Бабця казала, що навіть не запам'ятала тоді дзядзя добре з виду, — тільки, що «був пристійний» і «мав карі очі», які потім виявились синіми. От звідки, питається, сімнадцятилітня дівчинка могла знати, як діяти в такій ситуації, — хто її навчив?.. Дзядзьо, не будь файтлапа, встиг іще спитати її на вушко, як вона зветься, — коли його відпустили, він її розшукав, а в сорок п'ятому в них уже був малий Бронек, мій тато.

І все-таки, чому я Адріян?..

Якось незатишно думати, що я цього ніколи вже не дізнаюся. Що вже нема кого спитати. Що є речі, яких тобі про тебе вчасно не розповіли, — а потім ті, хто мав розповісти, спровадилися з цього світа значно далі, ніж у Латинську Америку, геть уже поза зону досяжности, і церква в ролі оператора мобільного зв'язку тут давно скапітулювала: жодних підказок, чувень, жодних наводок, викручуйся сам. Вони покинули тебе самого, хранителі твоїх секретів, — голого, нічим не прикритого, і ти так і приречений довіку крутитись тут, як лайно по ополонці, сливе нічого про себе не знаючи й не розуміючи. Якісь карти вони тобі на руки, звичайно, здали, крім тих, що записані в медичну карточку в графі «сімейний анамнез» (онкологія, ну що ж, спасибі, хоч не шизофренія…), — і ти граєш із життям, як умієш, але граєш всліпу, бо карти переважно лежать «сорочкою» догори, і ти не маєш поняття, чи та, котру зараз тягнеш, виявиться тузом, чи галімою шісткою. Ходи, чувак, ходи, кричать на тебе з усіх сторін, стукають у двері, вивалюють вікна, — ходи, ніколи роздумувати…

— Адріанаброзьїч!..

…Ах, то це Юлічка гримала в двері. Ото, називається, замислився, тьху, блін. Отак і не дадуть чоловікові зосередитися, ні одної путньої думки додумати не дадуть… І чого ця коза так кричить?..

Юлічка стоїть на порозі, держачись за одвірок, наче переслідувана злочинцями жертва в бойовику, — схарапуджена, з витягнутою мордочкою, і від того справді схожа на козу.

— Що сталося? — запитую по змозі строго. — У нас що, нальотчики? Червоні партизани?

Юлічка витріщається на мене жовтими козячими очима: не вдупляє. Ну так, вона ж уже не застала Льончика Колодуба, вона прийшла пізніше, коли його вже не було… На мить мене проймає щирий жаль од того, що ніхто більше не пам'ятає Льончика Колодуба — останнього романтика з-поміж комсомольських стукачів, і я навіть не маю з ким поділитися здогадом, який оце щойно мені сяйнув: що й Льончик, либонь, погнався в Латинську Америку зовсім не за мулатками, а за тінню свого діда-ромале, нещасного партизанського курокрада, — погнався шукати там, серед таких самих роздовбаїв, обкурених найкращим у світі драпом, свою втрачену ідеальну вітчизну: бійці з червоними бантами, «калаші» за плечима, вогняна вода на поясі, і Лєнін такой маладой. Всі хороші комсомольці після смерти потрапляють в Латинську Америку. Блін, це що ж, я вже такий старий, що ніхто в моєму оточенні більше не пам'ятає друзів моєї юности?..

І тільки тут до мене доходить, що Юлічку справді хтось налякав, і я нарешті встаю з-за столу — мов пробиваю головою стелю власних думок (колись мама мене вчила, що в присутності жінки завжди треба вставати, але сім років роботи в українському бізнесі витрусили з мене всі, прищеплені в дитинстві, добрі манери). Що там таке?..

— Телефон! — шумно видихає Юлічка й лякається ще дужче — слово падає надто вже невідповідно до її бурхливого вторгнення, а я ж і так сьогодні опустив її на темі профвідповідности: — Я… я нє знаю, Адріан Амброзьєвіч… Очєнь странниє званкі…

— Що значить, странниє? Погрози?

Здається, голосом (легку хрипку можна списати на оспалість) я владаю досить добре, щоб не зрадити підлого зсуву в животі — з холодком на місці утвореної порожнечі. Тільки цього мені й бракувало. Невже і я комусь перейшов дорогу — я, нікчемна мулька, за мірками серйозних грошей — злидень, коло якого й заходитися не варт?.. Але чим, що з мене взяти?

— Юлічко, — виходжу з-за столу, беру її руки (крижані, як у курячого трупика з морозилки!) в свої, цим разом — сама опікунча ослона, добрий татусь: — Ти тільки не хвилюйся, гаразд?.. Все буде добре, — запевняю вже твердо й сам у це вірю — ніби заговорюю, якимось незбагненним переносом у просторі, не її, а Лялюську: — Давай-но по порядку — хто дзвонив, що казали?

— Я… я нє знаю, — Юлічка видимо старається зосередитися, — не пайму, так всьо странно… Несколько раз подряд — званок, і в трубкє шіпєніє — громкає, Адріанаброзьїч, я такова нікагда нє слишала! Трєск, вой, вот как вєтєр в проводах… Щелчкі, і