Читати книгу - "Повiя"

Вона подивилася кругом - нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, - думає. - Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" - рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I - о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…

Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.

- I не сором дiвцi отакiй сонi бути? - каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.

- Утомилася? спатоньки хочеш? - питає вiн. - Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, - шепче вiн, притискуючи її до себе.

Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.

"Що се за сон? що за прояви такi? - думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам. - I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став - вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".

Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" - подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? - трохи не скрикнула Христя. - Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.

- Се ти, Христино? - тихенько питає вiн.

Христя так i прикипiла на одному мiсцi… "Що се я, дурна, наробила. То свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло з його хати", - б'є у Христину голову.

Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Дверi зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки…

Другого дня, уночi, Христя, сидячи на полу, неутiшно плакала. Темна темнота буяла кругом неї i огортала її голову ще темнiшими думками, їй пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жменi здавив, душа несказанно болiла, гiркi сльози заливали очi… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навiщував!

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.

- Серце, Христино! - замовив вiн любо та тихо. - Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя - що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

- Грицю! моє кохання миле! - зашептала вона. - Один ти менi на свiтi - i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

- Угамуйся, моє серце, угамуйся, - почав вiн. - Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти - читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм - знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там - цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в