Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Польські об’єднані сили під час акції (фактично кількох) знищили українські села: Прихориле, Ментке, Сагринь, Шиховичі, Теребінь, Стриженець, Турковичі та ін., у яких розстріляли або замордували майже півтори тисячі українців. Близько 70% жертв становили жінки та діти. Тільки в Сагрині в ніч з 9 на 10 березня загинуло щонайменше 200 українців. Загалом до червня 1944 р. було спалено близько 150 українських сіл, у яких мешкало близько 15 тисяч осіб[551].

Кривавими були також «відплатні дії» українських і німецьких (дивізія СС «Галичина») військових формувань. Вони змусили I батальйон Ст. Басая разом з місцевою людністю залишити Грубешівський повіт і відійти на територію Пущі Сольської у Білгорайському повіті. Це спричинило певне збентеження у місцевого командування АК. Комендант Грубешівського району поручник «Ірка» розцінив відхід «Рисі» за р. Гучва як дезертирство та домагався притягнути останнього до військового суду.

У рапорті до комендатури Люблінського округу від 29 квітня 1944 р. один з керівників Грубешівського району БХ Ю. Блашяк («Грох») так оцінював березневі події «польсько-української громадянської війни»: «Викликана окупантами національна боротьба принесла польській стороні на терені району № 5 цілковиту поразку. На теперішній час він цілком втрачений. Сталося це внаслідок застосування польським командуванням помилкової тактики. Наша позиція у цій справі була такою: організувати самооборону польських сіл; превентивних акцій проти руських сіл не проводити, а знешкодити тільки тих осіб, які керували діями українців. Тим часом керівництво СЗБ, початково дотримуючись цієї тактики, у подальшому її змінило та перейшло до організації відплатних акцій; за допомогою людей з Томашівського повіту розпочалося палення руських сіл та мордування їх мешканців, котрі першими потрапили під руку. Подібні дії викликали контракцію з боку українців та окупантів і замість того, щоб покращити становище польської людності, навпаки, його погіршили, оскільки загони СЗБ після проведення антиукраїнських нападів відійшли у безпечні місця...»[552].

Після відступу I батальйону БХ панівною силою в Грубешівському повіті стала УПА. Із-за Бугу, а також з дистрикту «Галичина» до повіту надійшли численні українські загони. 1-го квітня вони подолали р. Солокія і вщент спалили польське село Острів, що розташовувалося західніше Кристинополя. У південно-східній частині повіту командуванням УПА був утворений спеціальний «тактичний відтинок Холмської землі», який у подальшому мав стати на перешкоді керівництву АК у наданні допомоги полякам Львова під час можливих українсько-польських боїв за місто. На противагу УПА виступило угруповання томашівських загонів АК і БХ чисельністю 2 тисячі бійців, яке зосередилося в околицях Лашчива. У квітні на цьому відтинку утворився регулярний фронт. Бої тривали до червня 1944 р. і були призупинені тільки у зв’язку з підходом східного фронту. В результаті боїв загони АК відступили за р. Гучва також на території Томашів-Любельського повіту[553].

Як слушно зазначають польські дослідники, бої між українськими і польськими збройними формуваннями у південній Люблінщині протягом 1943–1944 рр. були одними з найкривавіших на сучасних землях Польської Республіки. Кожна зі сторін конфлікту мала близько 3–4 тисяч жертв[554]. Переважну більшість цих жертв становило цивільне населення.

На початку 1944 р. українсько-польський конфлікт поширився і на територію Східної Галичини. Якщо керівники ОУН і УПА у своїх стратегічних планах продовжували відводити боротьбі з поляками роль «третього фронту», то для підпілля АК Львівського, Тернопільського та Станіславівського округів, як до цього часу і Волинського, протиборство з українським визвольним рухом, який поставив собі за мету «деполонізувати» західноукраїнські землі, стало чи не найважливішим напрямом діяльності.

Активізація на території дистрикту «Галичина» розбудованої упродовж 1943 р. на Волині і Поліссі УПА була пов’язана з піднесенням у тилу німців радянського партизанського руху (карпатський рейд у Станіславський регіон Сумського з’єднання під командуванням С. Ковпака в липні — серпні 1943 р.) та наближенням до західноукраїнських земель Червоної армії (4 січня 1944 р. неподалік Сарн у районі поселення Рокитне радянські війська вступили на довоєнні східні польські землі).

Під тиском наступаючої Червоної армії окремі загони УПА були змушені відійти на територію прилеглих до Волині північних районів Тернопільщини і Львівщини та розпочати підготовку до можливої збройної сутички з більшовиками вже тут — у твердині українства. Крім того, від літа 1943 р. в Галичині діяли місцеві боївки так званої Української народної самооборони (УНС). Вони були створені значною мірою завдяки зусиллям військового референта Центрального проводу ОУП(Б) Р. Шухевича і його помічника О. Луцького. Наприкінці 1943 р. відділи УНС було перейменовано на загони УПА-Захід, першим командувачем яких і став Олександр Луцький («Беркут»).

Як відомо, керівництво ОУН(Б) відводило Галичині вирішальну роль у боротьбі за створення УССД. Тому наявна тут АК, яку підтримувала місцева польська людність і яка мала власні наміри відстояти за будь-яких обставин територіальну цілісність довоєнної Польщі, поза сумнівом, ставала не меншим ворогом українців, ніж більшовики та гітлерівці, до того ж слабкішим за двох останніх.

Підрозділи УПА-Захід (26 січня 1944 р. наказом ГК УПА її командувачем було призначено майора В. Сидора