Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Напоїмо своїх… А чи далеко стоїть полк, нам до Кричевського дістатися доконечно!

— Зараз поміркую, ще один цебер дістану, і прийде на пам’ять, в якому куті той полковник, — відказав дядько.

Вилив ще один цебер води і, відв’язуючи коня, мовив:

— Та вони там усі побіля замку, там і стайні! Беріть через місток, а тоді цоб[91] — і попід горою беріть півдужжям, а далі цабе — і побачите ту гору, отак!

На ту мить під’їхали десятинці, а дядько подав возом назад, викрикуючи:

— Гузь,[92] гузь, Зажуро!

Кобилка, угледівши Орлика, нараз сіпнулася до нього і вирвала віжки з рук ґаволова — і той простягнувся на слизькому місці, впавши в калюжу. Дехто з хлопців засміявся, але Макар грізно оглянувся, і веселуни позакривали роти. Андрій перейняв віжки і, натягнувши їх на воза, примусив кобильчину притишити фліртування з його Орликом. Ярема, швидко спішившись, допоміг піднятися з калюжі візничому, і той підійшов до колодязя, вичитуючи неохайних користувачів громадською криницею. Хотіли обмити багнюку водою з корита, але той запротестував:

— Але ні, ні — тепла водиця для скотини… Он ваші коні ще не спили нашої, а вони з дороги. Дістаньте мені з криниченьки.

Коні поставали побіля корита, і за якийсь час воно майже опустіло, козаки відводили їх убік, збираючись виїздити далі.

— Що ви, що ви, козаки дорогенькі! Натягайте в корито, а за вами ідуть інші, то що ж, холодну питимуть… «Спалять» коників, а шкода буде! — забідкався чесний візничий.

Повеселілі козаки заходилися витягувати воду з криниці та виливати в корито, та так хутко, що колодязний журавель безперервно пискотів, опускаючи свого «дзьоба» в колодязь. Вдовольнившись стараннями козаків, візничий підстьобнув свою Зажуру і поїхав далі у справах.

Десятка Макара подалася і собі через місток, а вже за якийсь час зупинилися біля полкових стаєнь. Пилипенко наказав усім вичікувати, окрім Андрія, якого запросив йти за ним відшукувати полковника.

Доправити Макара з Андрієм до полковника доручили реєстровим козакам[93] Антону Кожум’яці та Юрію Лопаті. Вони мали вигляд змужнілих козаків, але порівняно з сотенцями Гусака — занадто поважних. Без поспіху наблизились до Макара і, не злазячи з коней, запросили їхати за ними. Макар з Андрієм тупотіли поряд з ними дрібним клусом, а їхні коні звикли рухатися хутчіше. Весь час вони стримували своїх рисаків, і один з реєстрових, не втримавшись, мовив:

— Неслухняні у вас коні. Треба привчати їх до послуху чи замінити!

Андрій аж рота розкрив, щоб дорікнути реєстровцю, що коні в них такі, як їм потрібно. Та Макар підняв руку, мовляв, що ти їм збираєшся дорікати, і вони продовжили шлях до куреня Кричевського. Побіля магістрату було людно, а коней не було деінде прихистити, і Макар, кинувши повід Андрію, махнув відвести коней у бік церкви, що виднілася неподалік. Андрію, який хотів угледіти Кричевського, нічого не лишалось, як приглядати за своїми скакунами. Орлик покірно йшов поміж конов’язі, а Макарів жеребець Кидун смикався до чужих коней, шукаючи для себе потіху. Андрій раз по раз смикав його за вудила, а тому було байдуже: він, відчувши не свого господаря, хотів показати Андрію вдачу неслухнянця. Побачивши вільну конов’язь, Андрій з потугами підвів Кидуна і, прив’язавши його поближче до окоренка, заходився зі своїм Орликом. Роздивившись довкола, за різновидом коней та упряжі Андрій здогадався, що тут на постої козацькі, прочанські[94] коні, та не ситі — міщан.

У цьому місці було доволі путньо: побіля ратуші туди-сюди сновигав усілякий люд, проносились заклопотані вершники, покрикуючи на піших, а то інколи проїжджала карета на двокінному тяглові чи під чотирма рисаками, і тоді люди зупинялись, розглядаючи дивину. Побіля церкви зібралася купа ґаволовів, і Андрій, прибившись до них, стояв з нашорошеними вухами, розглядаючи Поділ у літньому вбранні. Звідси добре було видно схил Старокиївської гори, яка була покрита рослинністю, але посічена глибокими ярами в бік Почайни. Далі виднілися церкви, і їхні маківки були розмальовані золотавими, зеленими, а то і чорними кольорами. В гурті обговорювали одне: чи прийдуть литовці покоряти Київ і що воно буде з того. Страхали один одного звірствами литовців, і Андрію набридло слухати маячню їздових, він відійшов убік, міркуючи про щось своє.

З’явився Пилипенко без супроводу реєстровців, і вони подалися до місця зупинки десятківців. Макар не мовив у дорозі ані слова, а коли дісталися своїх, наказав хутко виїздити до сотенного з вістями від Кричевського.

В обідню пору Петро Гусак дав наказ укріпити табір зрізаними стовбурами дерев та деінде викопати шанці. Козаки дружно попрацювали, і вже ближче до вечора табір був надійно захищений. По черзі викупались у річці Нивці, і де-не-де запалали вогнища, кухарі дбали про їжу.

Поверталися з купелі останні козаки, й Андрій побачив, як за ними тягнувся цілий рій хлопчаків. Вони сміливо йшли за козаками, та навстріч їхній ватазі побігли сторожові козаки, щоб зупинити розгнузданих хлопчаків і не дозволити їм вештатися табором. Зчинився ґвалт, і з’явився сотенний. Крики стихли, коли Петро наблизився та запитав у сторожового козака: