Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

— Пройді в автовокзал,— сказав тип.— Тібя там ожідають.

— Хто мене “ожідаїть”? — спитав я.

— Пройді,— жорстко наказав тип.

Я озирнувся. Товклося довкола багато людей, і я гарячково метикував: опиратися чи згодитися.

— Та хто ви такий? — спитав я.— І яке маєте право?.. Я зараз міліцію покличу.

Але тут до мене підійшов міліціонер.

— Пройди в автовокзал,— сказав він.— І без шуму.

Цей право мені наказувати мав, і я поволочив валізу в автовокзал. Тут, в окремій кімнатці, мене зустрів старий знайомий, отой “чорний ангел”, що відвідував мене в кочегарці.

— Клади чемодан на стіл,— наказав він.

— А ордер на обшук у вас є? — спитав я обурено.

— Не патякай! — він вирвав у мене валізу й кинув на стола. Але валіза була замкнута, а ключик лежав у мене в гаманці.

— Открой! — наказав чорний ангел.

До речі, міліціонер уже зник, вони залишилися вдвох.

— Без ордеру на обшук не відкрию.

— Тогда ми поламаєм твой чемойдан,— сказав другий.

— Ти з намі не шуті,— сказав чорний ангел.— Откривай січас же. З намі шуткі плохії.

Я нехотя поліз по гаманця. Вийняв ключика й так само нехотя відчинив валізу. Вони кинулися до неї, як коршуни на куріпку. Мовчки стояв і дивився, як вони викидають книжки, перегортають і витрушують їх. Зрештою, з однієї випав аркушик паперу, чорний ангел пожадливо схопив його й перебіг очима. Але там були мої виписки з книжки.

— Шо ето такое? — спитав чорний ангел.

— Виписки з цієї книжки,— мовив я невинно.— А що ви шукаєте?

— Антісовецкую літературу вєзьош? — спитав той другий.

— А вона в нас виходить?

— Нє дєлай із сібя дурачка,— ревнув тип.— Раздівайся!

— Як, зовсім? — здивувався я.

— Ну, труси і майку можеш оставіть,— сказав, ніби лікар, тип.

Я роздягся. Вони облапали мою одежу, передивилися гаманця і те, що було в кишенях, але нічого цікавого не знайшли.

— Зачем тащиш ету мукулатуру? — люто спитав чорний ангел.

— Бо не маю де тримати книжок у гуртожитку. Крадуть.

— А почему только українскіє кнігі?

— Були й російські,— сказав я незворушно.— Але їх украли.

— Да, ету мукулатуру ніхто і даром не возьмйот. Ладно, убірайся! І не попадайся нам у рукі, пойнял?

— По-моєму, ніхто не хоче потрапляти вам у руки,— сказав я.

— Говори на чіловєчіском язикє! — з’єрепенився тип.

— Ну, брось, Міша,— сказав чорний ангел.— Пусть говорит, как хочєт.

І я побачив раптом очі отого “Міші” — очі хижого звіра, непорушні, з холодною іскрою в них, ніби застромлена голка, з глухою ярістю чи ненавистю — ні, це не були людські очі. Зелений тигрячий вогонь горів у них, і я виразно відчув: коли б його воля, цей чоловік роздер би мене, як ягня. Згодом такі очі я бачив у тигра в зоопарку і в деяких вівчарок, отже, це була не людина, а навчений на людську кров пес у людській подобі — з такими істотами й справді “шутіть” не випадає. По спині мені загуляв неприємний холодок, а загалом було таке відчуття, ніби не виходив із однієї кімнат автовокзалу, а вилазив із клозетної ями. Морочним і холодним вітром мене обдало, і я відчув, що тепер, коли все скінчилося, в мене починає тремтіти кожен нерв. І згадав Степана Вітличного, його усмішку і спокійний голос, який повідомляв, що його мають арештувати — яку він все-таки мав рацію, коли попереджував, що зараз нічого везти не можна. Отже, моя поїздка таки конче була потрібна зараз, поки вони ще не кинулися на людей з обшуками. Щодо мене ошукалися — чи мали неправдиву інформацію, чи сподівалися на стихійний облов.

Я їхав у тролейбусі, і мені прийшло до голови два запитання: чому були переконані, що я везу нелегальну літературу, може, мали щодо того якийсь сигнал? І друге: звідки Степан Вітличний знав так твердо, що готуються арешти і що його мають заарештувати? Запитувати про те при розмові не випадало, але відповідь могла бути одна: хтось із кагебістів українській інтелігенції співчував і чи не той-таки співчувальник попередив, щоб зараз літератури й самвидаву не возити? Можливо, вони такі облавні обшуки роблять зараз повсюдно, але дивне й те, що Степан Вітличний знав і це. І мені тоді здалося (пізніше я визнав, що цілком помилково), що я мимовільно ув’язався у якусь велику конспірацію, і це могло бути не тільки читання