Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

І вздовж стін проступили низенькі постаті злиднів. Воротилова щока сіпнулась, і він нарешті відірвався від лавки.

Не було їх більше години, але ані Віт, ані Боримисл не прокинулися. Розбудили їх штурхання злидня:

— Встаємо… збираймося… Дорога чекає… Сонце встає, день настає…

— Чого це ти віршами заговорив? — крізь сон пробурмотів Боримисл.

— Бо свобода дарує натхнення! Ану, вставайте, сплюхи! Ми вільні! — крикнув він, і це подіяло.

Боримисл із Вітом сіли.

— Отже, вийшло? Твій план, маю на увазі? — спитав Боримисл.

— Атож! Ще й як! Нам ще й провідника дадуть, аби ми швидше звідси вибралися!

— Я не піду! — твердо сказав Віт.

Боримисл подивився на Бося, чекаючи на чергову суперечку. Той же підійшов до лави, на якій сидів Віт, скочив на неї і оглядаючись на двері, щось коротко прошепотів на вухо. Що саме, Боримисл не почув, але побачив натомість, як Віт розцвів, усміхаючись:

— То чого сидимо? Час не терпить!

Їх тихцем вивели з села: Воротило не хотів, щоб селяни знали про зникнення, й хто у тому винен:

— Скажу, що ви були чарівниками і втекли. Вони мені повірять…

Коли село лишилося далеко позаду, Бось проказав:

— Не повірять…

— Що? — перепитав Боримисл.

— Кажу, не повірять.

— Чого?

— А того, що я його обманув. Злидні таки покинуть це село.

Віт лише усміхнувся. Проте Боримисл не заспокоївся:

— Скажи, а чого вони тобі вклонялися?

— Хто?

— Та злидні.

— Кому?

— Та тобі!

— Гм-м… Коли? Не пам’ятаю… Який вогкий туман! До кісток просякає! Довго нам ще йти?

— Йти недовго, але я бачив, як вони вийшли зі стін і…

— Не знаю. Не бачив. Просто так привіталися! Кажеш, ще недовго? Скільки?

Віт слухав їхні теревені. Бось хвилювався. І уникав відповіді. Дивно. Що за загадка? Чи йому таки вклонялися? Чи Боримисл у темряві не розібрав?

— А чи не роздобути нам коней? — спитав Боримисл.

— Я не один такий. Нас, співців, багато! Ми ходимо містами і селами, співаємо людям про свободу і щастя! Нас переслідують, ловлять, вбивають, та ми не здаємося. Народ нас підтримує! — хлопець говорив, говорив, говорив, і ніяк не міг спинитися. — До речі, як вас звати? І хто ви? Чим займаєтеся? Мене Співом кличуть. Я пісні складаю і співаю.

— Співе, поговоримо потім. Сон-павуки не будуть вічно плести свою павутину.

Їхали й прислухалися, чи не шелесне позаду гілка, чи не зачується тупіт озброєного загону… Та було тихо. Ніч розсмокталася, і їй на зміну прийшов затягнутий хмарами день. Тепліше не стало — грілися самими лише думками про тепло.

— Тут село неподалік є! — озвався Спів.

— І що? — спитав Золота.

— Там мене знають… Можуть сховати у разі чого…

— Гаразд, відвеземо тебе туди. А як про це село знають і твої войовничі друзі?

— Селяни мене не видадуть. І ви там можете перебути кілька днів, у теплі, коло вогнища. Га?

Рутенія мовчала: не хотілося зупинятись. Але руки закоцюбли, а ніг вона не відчувала зовсім. Страшенно хотілося з’їсти чогось гарячого і рідкого. Юшки з рибою і грибами, рясно приправленої травами, щоб аж у носі крутило. І запити кухлем гарячого меду… А Спів підливав масла у вогонь:

— Там так готують! Ой, як там готують! Борщ — за вуха не відтягнеш. А який там мед! І ще в них є один напій, такого немає ніде. Називається горілкою, бо у вогні горить! А коли вип’єш, всередині все полум’ям палає, і добре так одразу стає… Куди там меду братися…

— А щоб