Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

тебе! Веди до свого села! — не витримала Рутенія.

Золота з радістю надав ходи. Кінь його наче відчув скорий відпочинок — з новими силами взявся за дорогу.

— То довго ще? — ближче до вечора спитав Золота.

— Так ось же воно!

Проминули розлогі дуби і побачили розписані хатні віконниці. Спів скочив з коня, побіг наперед, стукаючи у першу ж хату. Звідти вийшла огрядна жінка, обтираючи руки рушником. Лице і одяг були вкриті білим порохом:

— А, це ти! Довгенько тебе не було видно! Заходь, заходь. Знову ховати тебе? А це хто?

— Тут таке сталося! Мене зловили, пов'язали, побили, мало не вбили. А вони, — він кивнув на Рутенію з Золотою, — врятували мене! Вирвали з ворожих лап! Тепер і їм через мене загрожує небезпека.

Рутенія сумно усміхнулася. Знав би він, що йому через них загрожує!

— То чого стовбичите на видноті? Ану, мерщій до хати! А з кіньми щось вигадаємо…

Спів махнув руками, і обоє злізли з коней і увійшли до хати. Низька стеля трохи пригнічувала, але тепло, що струмувало від розтопленої печі, змусило забути про все: про воїнів, Ахрумана, Книгу Невір-землі.

— Що, змерзли? Грійтеся, грійтеся. Я саме пироги надумала робити, та й перевернула на себе борошно! Ото наплакалася. Та нічого, зібрала назад… Трохи пропало, мишам на радість.

Перед Рутиними очима поплив світ. Заходили, закрутилися білі кола, захиталась земля… Прокинулася від людського гомону. Прислухалася. Навкруги було повно людей:

— Нумо, Співе, вгати нашу!

— Так, про життя наше! Про землю!

Мабуть, Спів кивнув, бо враз у хаті стало тихо, й цю тишу розірвали ніжні тонкі звуки. Кобза. Струни плакали, а потім засміялися, пустилися в танок. Разом з ними пустився танцювати Співів голос. Дивно. Коли він говорив, голос його був хрипкий і зовсім не мелодійний. Зате зараз, коли почав співати, як і тоді, в лісі, став дзвінкий, чистий, наче джерельна вода. Рутенія не розкривала очей. Лежала і слухала.

На все життя, радість буття — моя сім’я. Є в мене кінь, є троє дітей, є жінка одна. Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя? То на м’ясо забили коня, бо не дала земля. На все життя, радість буття — моя сім’я. В хаті живе троє дітей та жінка моя. Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя? Залишилась без хати сім’я — знов не дала земля. На все життя, радість буття — моя сім’я. Гроші — сміття, та їсти не має, хіба це життя? Продали хату, з’їли коня, лишилась сім’я, Як утретє не дала земля — то й померла вона. Вже до кінця отрута буття моє життя, Мав я коня, хату я мав, була сім’я. Гроші сміття, та хто його зна, чия це вина, Що немає ні сім’ї, ні коня — нащо мені це життя?!

— От молодець! У саме воно вцілив!

— Так, Спів — хлопець, що треба! Молодий, а життя знає!

— Ет, таких би більше!

Його хвалили, плескали по плечах. Рутенія нарешті розплющила очі і злякалася. Стільки людей навкруги. Як вони помістились у малій хатці? За невеликим столом? Здалося, сюди ввіпхалося все село.

— О, прокинулася! — сказала господиня. — Нарешті! Думали, будеш до ранку спати. Ходи до столу!

А на столі вже парував борщ, стояла величезна миска з пампушками, натертими часником. Нарешті Рутенія зрозуміла, від чого прокинулася: все навкруги було просякнуто запахом смакоти. Вона ковтнула слину:

— Доброго вечора, люди добрі.