Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

Томас плакав — ридма ридав, як ніколи досі. Його гучні схлипування відлунювали в приміщенні, наче стогони катованого.

Нарешті Томас узяв себе в руки, втишуючи болісну хвилю свого нещастя. У Глейді Чак став для нього символом того, що рано чи пізно вони повернуться до нормального життя. Вони спатимуть у ліжках. Їх цілуватимуть на добраніч. Вони їстимуть яєчню з беконом на сніданок. Вони будуть щасливі.

А тепер Чака не стало. І його обм’якле тіло, яке стискав Томас, здавалося зловісною ознакою того, що не судилося здійснитися всім сподіванням на щасливе майбутнє, та й сам світ далеко не такий, яким його Томас уявляв. Навіть після втечі з Лабіринту попереду на них чекали жахливі дні. Життя, сповнене страждань.

Спогади Томаса були хіба уривчасті. Але у тих уривках не бачив він нічого доброго.

Він постарався подолати біль, заховати його глибоко в душі. Заради Терези. Заради Ньюта і Мінхо. Хай там що на них чекає, а всі негаразди вони здолають разом, і саме це найголовніше.

Томас відпустив Чака і різко відвернувся, намагаючись не дивитися на почорнілу від крові сорочку хлопчика. Змахнув зі щік сльози, витер очі й подумав, що мав би соромитися істерики, та йому зовсім не соромно. Нарешті він звів голову і подивився на Терезу. Зазирнув у її великі сині очі, сповнені смутку — як за Чаком, так і за ним самим, Томас був у цьому впевнений.

Тереза нахилилася і, взявши його за руку, допомогла підвестися. І потому як Томас підвівся, вони вже не відпускали одне одного, й далі тримаючись за руки. Хлопець стиснув Терезину долоню, намагаючись передати, що зараз відчуває. Ніхто не промовив жодного слова; більшість глейдерів просто стояли і з непроникними обличчями дивилися на тіло Чака, наче вони вже давно переступили ту межу, за якою ще могли щось відчувати. Ніхто не дивився на Галлі, який ще дихав, та лежав нерухомо.

Тишу порушила жінка з бейджем «БЕЗУМ».

— Усе, що відбувається, відбувається з певною метою, — сказала вона. Тепер у її голосі не вчувалися жорсткі нотки. — Ви повинні це зрозуміти.

Томас подивився на неї, вкладаючи в погляд всю ненависть, яку мав у душі, але не рушив з місця.

Тереза поклала руку йому на плече і легенько його стиснула. «І що тепер?» — запитала вона подумки.

«Не знаю, — відповів він. — Я не можу…»

Раптом крики і гамір, що пролунали з боку входу, яким скористалася жінка, урвали Томаса на півслові. Вочевидь, пані неабияк перелякалася, адже на її обличчі не лишилося ні кровинки, коли вона обернулася до входу. Томас простежив за її поглядом.

У залу ввірвалося кілька чоловіків і жінок, одягнених у брудні джинси і наскрізь промоклі куртки. Вони щось кричали, віддавали одне одному команди і розмахували зброєю. Томас не міг зрозуміти сенс їхніх слів, але зауважив, що зброя — рушниці й пістолети — виглядала якось… архаїчно й убого. Наче іграшки, що їх кинули на кілька років у лісі, а знайшло наступне покоління дітей, які вирішили побавитися у війну.

Просто на Томасових очах двоє влетіли в залу й миттю збили жінку з ніг, після чого один з них трохи відступив назад і прицілився з пістолета.

«Не може бути, — промайнуло у Томаса в голові. — Не…»

У повітрі зблиснуло, прогриміли постріли, і тіло жінки прошило кілька куль, перетворивши його на криваве місиво. Томас позадкував і мало не впав, об щось перечепившись.

Один з чоловіків попрямував до гурту глейдерів, тоді як інші розосередилися по всій залі та здійняли стрілянину по вікнах, за якими сиділи спостерігачі. Томас почув дзвін розбитого скла, людські зойки, побачив кров — і відвернувся, зосередивши увагу на чоловікові, що підійшов до глейдерів. То був темночубий молодик, але з глибокими зморшками довкола очей, наче всі дні свого життя він проводив, мріючи тільки про те, як дожити до наступного дня.

— На пояснення немає часу, — швидко промовив він. — Просто бігом за нами — так прудко, наче від цього залежить усе ваше життя. Бо, по суті, так воно і є.

Сказавши це, незнайомець махнув рукою своїм компаньйонам, виставив поперед себе пістолет і помчав до великих скляних дверей. Гуркіт пострілів і передсмертні крики Творців і далі оглушували залу, але Томас, намагаючись не слухати їх, кинувся робити те, що йому наказали.

— Вперед! — гаркнув за його спиною один з рятівників — зараз Томас сприймав цих людей саме як таких.

Недовго роздумуючи, глейдери скорилися і, мало не відтоптуючи один одному ноги, кинулися геть із зали, подалі від гріверів і Лабіринту. Томас, досі тримаючи Терезу за руку, тікав разом з усіма, тримаючись у кінці гурту. Вибору не було — Чакове тіло довелося залишити.

Томас нічого не відчував — він наче закам’янів. Спершу він мчав довгим коридором, потім — тьмяно освітленим тунелем. Злетів нагору гвинтовими сходами. Довкола панувала пітьма, пахло електронним обладнанням. Ще один коридор. Знову вгору по сходах. Знову коридори. Томасові хотілося відчувати біль від втрати Чака, хотілося радіти втечі, насолоджуватися тим, що поруч Тереза. Але надто вже багато всього сталося. У душі лишилася сама порожнеча. Пустка. Він просто біг далі.

Отак вони бігли; частина чоловіків і жінок очолили колону і вели її за собою, друга частина — замикала з підбадьорливими окриками.

Вони мчали вперед без упину й незабаром опинилися біля ще одного ряду скляних дверей. Проскочили в них і вибігли надвір під сильну зливу, що буквально обрушилася з чорного неба. Нічого не було видно, крім блиску тьмяних цівок води.

Ватажок рятувальників зупинився лише тоді, коли підбігли до великого автобуса — його металеві боки були понівечені вм’ятинами і глибокими подряпинами, а мало не всі вікна помережало густе павутиння тріщин. Через потоки