Читати книгу - "Останнє літо"

— І Кольку мого вбили.

Це здалося йому дивним: вона ніколи раніше не називала так яри ньому свого колишнього чоловіка…

— Взимку під Корсунем-Шевченківським… Отак і завжди медиків убивають. Коли німці прориваються з оточення, тоді найчастіше й убивають. Виходять з оточення, на наші госпіталі натрапляють — і вбивають…

— Хто тобі сказав про нього?

— Моя мама сказала. А їй дружина його сказала… І старий парторг помер, той, що мене тоді, в сорок третьому, на заводі зустрічав. Теж мама сказала, коли вже я видужувала. Навіть поплакали за ним з мамою — хороший був чоловік!

Вона сказала «старий парторг», як і раніше, не називаючи його на прізвище. І Синцов так і не дізнався, що в Ташкенті, на заводі, де в ливарні працювала Танина мама, прямо там же, на території, в заводському околодку, помер Малинін — людина, яка зробила для нього колись більше, ніж усі інші люди…

Таня сказала про парторга «поплакали за ним з мамою» так, ніби вона часто плакала, ніби це звичайнісінька для неї річ — плакати.

І Синцов подумав, що це, мабуть, зовсім різні для неї сльози: ті сльози, про які вона згадала, — жіночі сльози, їх жінки між собою і за сльози не вважають; а сльози при ньому, при мужчині, це інші — рідкісні, тяжкі сльози…

Синцов розпитував її, як усе з нею було, чому народила передчасно, і як усе вийшло потім. Але вона, видно, так намучилась, що зараз розповідала неохоче. Ніби вже один раз усе це йому говорила, а тепер доводилось повторювати.

І лікарів, і медсестер, і санітарок у родильному будинку — всіх підряд хвалила, хотіла підкреслити, що ніхто в усьому, що з нею сталося, не винен, крім неї самої.

Навіть про пасажирів у поїзді, коли їхала вагітна туди, до Ташкента, не забула сказати, що всі про неї піклувалися, і по окріп самі бігали, не випускали її з вагона, щоб не посковзнулась і не впала.

А про себе сказала сердито, мов про когось іншого, до кого давно приділялась:

— Бувають же такі нещасні, недоладні жінки… Нічого в них не виходить, усе не гаразд, усе не так, як у людей…

Потім розповіла про дівчинку раптом сама — він не питав, боявся спитати, — сказала, що дівчинка була не така вже й маленька, хоч і недоношена.

— Дівчинка хороша. Чистенька. Коли показали, здалась мені здоровенькою. Тому й повірила їм, що жива, коли потім запевняли, наче не приносять через інфекцію. — І сумно закінчила — Ніхто ні в чому не винен. Я сама винна. Дохла, не могла тобі народити. Вона через мене не вижила. Тому що я дохла така.

Синцов, присунувшись до неї, цілував їй руки, обличчя й голову. Цілував ніжно й довго, старався, щоб вона відчула всю його любов до неї, щоб зрозуміла, як він її кохає.

А вона лежала недвижна й сумна. Лежала й мовчала.

Потім схопилася з місця і щосили пригорнулась до нього сама. І не хотіла відриватися, хотіла, щоб він був з нею.

І навіть говорила пошепки такі речі, яких раніше ніколи не говорила. Потім знову, як минулого разу, поклавши голову йому на груди, стала розповідати, як вона прийшла після повернення до начальника медико-санітарної служби і відчула себе винною, що на три місяці виїжджала з фронту.

— А для чого їздила? Ні для чого! Просто так. А там, у тилу, знаєш, як тяжко живуть… Навіть говорити не хочеться. І перед ними соромно, що приїздила. І тут соромно, коли ні з чим повернулась. Попросила в начмеда, щоб він мене в полк послав.

— Зі мною перед цим поговорила б!

— А що з тобою говорити? Ти ж зі мною не говорив? А мені було соромно, хотілось якось загладити. Все-таки там, вважається, важче. Хоч у нас теж багато роботи. Працювати скрізь однаково, а… — Вона не договорила, але він зрозумів: ішла мова не про те, що робота важча, а про те, що небезпечніша.

— Ну й що він? — спитав Синцов про начмеда, згадавши цього похмурого, бровастого генерал-майора, що приїздив тільки вчора до Серпіліна доповідати.

— Вигнав. Сказав: «Працюй, де працювала, а будеш смикатись, рапорти подавати — я тебе в чисту закатаю. Призначу комісію і визнаю обмежено придатною».

Вийняв з гімнастерки дзеркальце й ткнув мені під самий ніс: «Поглянь, на кого ти схожа». А мені здавалося, що я маю непоганий вигляд.

Синцов почув, як вона всміхнулася, затремтіла її щока в нього на грудях.

— Хіба в мене поганий вигляд?

— Ні, — мовив він. — Хотів навіть тобі сказати, що гарний.

— А чому ж не сказав?

— Побоявся.

— Ну й дурненький, — щасливо сказала вона. — Я така рада, що сьогодні гарний вигляд маю. Я це зразу зрозуміла, коли свічку засвітила, а ти стояв і дивився на мене. Але все одно хотіла від тебе це почути. Я тобі записку написала таку спокійну, бо конверта не було, так просто склала вчетверо. Я, звичайно, не думала, що Росляков може її прочитати, а все-таки незручно, коли не запечатана. Зрозумів, правда ж?

— Звичайно. — Синцов згадав заступника начальника медслужби армії, горбоносого, чепуристого підполковника Рослякова, який завіз йому записку. — Він ніколи до тебе не залицявся?

— Лише один раз, — відповіла Таня. — Коли тебе ще не було. А потім усе збагнув і переключився. Він хороший, тільки схожий на бабія.

Але Синцов думав зараз не про те, хороша чи погана людина Росляков і який у нього вигляд, а про її слова «коли тебе ще не було». Справді, був час, коли його ще не було! Залежно від того, який саме час.

Він розповів їй, як Серпілін, коли вони їхали у війська, згадував про неї