Читати книгу - "«Привид» не може втекти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А навіщо ви даєте гроші мені? — не зводячи з нього очей, спитала Наталя. — Хочете купити?
— Я вже купив вас. — Шеф недбалим рухом посунув фотографію. — І ви коштували недорого. А ці гроші, в сумі, яка дорівнює вашому річному заробітку, даю для того, щоб ви не вважали мене за дрібного шантажиста. До того ж мені цікаво, як ви їх витратите. А втім, у таких справах жінки винахідливіші за чоловіків…
Наталя зціпила зуби, промовчала.
— Коли хочете, я можу порадити, як використати гроші, — вів далі Шеф. — Ви можете навіть збільшити цю суму. Та про це потім. А зараз давайте повернімося до ділової розмови, — він знову сів за стіл навпроти Наталі. — Про Пєтухову не питаю. Вона розкололася. Це поза всяким сумнівом. Мене цікавить Анісімова.
— Вона в психолікарні, — сказала Наталя.
— Симуляція?
— Не знаю.
— А що очна ставка?
— Анісімова підтвердила свої попередні свідчення.
— І все?
— Розповіла про мого батька.
— А ще?
— Все.
Шеф устав, підійшов до Наталі, посміхнувся — вперше за весь час — і раптом схопив її за волосся, задер голову.
— Зі мною не треба темнити. Не рекомендую. Я повинен знати все, що відомо Лежнєву. І я витягну з вас усе, якщо навіть доведеться завдати вам болю. Я вмію робити боляче, Наталю Сергіївно. Дуже боляче. Ви вірите?
— Так, — сказала Наталя, відчуваючи нестерпний біль у потилиці.
Він одпустив її і знову заходив по кімнаті. Ходив за Наталиною спиною, і це пригнічувало, викликало неприємне почуття безпомічності.
— Отже, Анісімова нічого нового не сказала?
— Ні.
— У неї були сигарети?
— Які? — насторожилася Наталя.
— Звичайні. Вона ж курить.
— Ні, — повторила Наталя. — Одна жінка із свідків намагалася передати їй пачку сигарет, та конвоїр забрав і оддав мені.
— І що ж ви, не дозволили їй курити?
— Ні. — Наталя якусь мить вагалась, а потім сказала — Я не віддала їй пачку. Там могла бути записка. Але тепер, якщо треба, можу передати…
— Про це ми ще поговоримо, — Шеф так само ходив за Наталиною спиною. — Чому не арештовано Савицького?
— Не знаю, — розгубилася Наталя. Вона не ждала такого запитання.
— Не знаєте, — повторив Шеф.
Він підійшов збоку, наступив їй на ногу і, перш ніж Наталя встигла щось зрозуміти, вдарив в обличчя раз, вдруге, втретє. У Наталі задзвеніло у вухах. Рука сама рвонулася до пістолета, але Наталя стрималась і цього разу.
— Лежнєв не певен, що Савицький Шеф, — ледь чутне сказала вона, закриваючи обличчя руками і відчуваючи у роті присмак крові. Ліктем другої руки вона прикривала пістолет.
— Не певен, — повторив Шеф, сідаючи на стіл перед Наталею і закурюючи нову сигарету. — А може, Пєтухова не признала в ньому мене?
— Їй не показували Савицького.
— Гадаєте, що я вам повірив. А тепер таке запитання: кого Лежнєв вважає причетним до пожежі на Залісній вулиці — здається, так вона називається?
— Вас, Савицького, покійного Павла Чухна, Палія, Анісімову.
— Ще?
— Більше нікого.
Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.
— Злякались? Боїтесь? — посміхнувся Шеф. — Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! — гукнув він.
До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.
— Прив’яжи її до стільця! — наказав Шеф.
— Що ви хочете робити? — вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.
Вона вигравала час, а точніше — позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.
Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.
— Стій!!! — крикнула Наталя.
Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.
— Ви, Шеф, три кроки назад!
Шеф відступив.
— Стрілятиму без попередження, — вже спокійно і твердо сказала Наталя, — сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.
Шеф мовчав.
— Руки за голову! — скомандувала Наталя.
Шеф підкорився.
— Це, піжон, стосується й тебе, — крикнула вона Палієві. — Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.
Губи Шефа сіпнулися в посмішці.
— Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.
— Мовчати.
Першим, задкуючи, вийшов у передпокій Палій. Наталя стежила за Шефом. Палія вона вже не брала до уваги — він аж почорнів од страху. В передпокої Наталя наказала йому відчинити двері. Він довго вовтузився з ключем. Та ось клацнув замок і двері прочинилися, пропускаючи в передпокій денне світло. Наталя
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Привид» не може втекти», після закриття браузера.