Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.

Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.

— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.

— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.

Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.

— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.

— По-моєму, ти сказала «ми покажемося», отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.

— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала «ти вичворяв», а «з тобою діялось» — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?

— Ні, — сказав я, — не потребує.

— Не відчуваєш себе хворим?

Мені хотілося сказати, аж язик мені свербів:

«Слухай, жоно! Якого біса ти мене ловила в місті й притягла сюди? Коли за мене турбуєшся, дай мені, будь ласка, спокій, а коли хочеш засадити мене до психушки — це помста у тебе чи доброчинний вчинок?»

Але я так грубо говорити не міг. Принаймні через те, що сиджу в домі, який вона вважає своїм (хоч квартиру записано на мене завдяки старанням моїх батьків та бабці), і їм її харчі (а це вже й справді так); принаймні із-за того, що поруч сидить моя і цієї жінки дочка й дивиться на мене широко розверстими очима. Зрештою, я не дивуюся: логіку моєї жінки збагнути неважко: коли я хворий — це має засвідчити лікар, і я матиму законне право називатися хворим; коли ж я такої довідки не дістану, значить, я симулюю і маю вкручуватись, як ґвинтик, у світову машину: ходити на роботу, приносити зарплатню, виконувати подружні обов’язки і так далі, і тому подібне. Без лікарської довідки жінка моєї хвороби не сприймає, і це так само, як на виробництві: захворів — діставай лікарняного листка, інакше ніхто в твою хворобу не повірить. Все чітко і зрозуміло. Але як мені їй пояснити, що в мені не зникло оте відчуття нудкості? Навіть у стосунках із нею це почуття не зникає, бо після першої пристрасті, та й то, я б сказав, невеликої, ми з нею сходилися більш механічно, ніж любовно, — задоволення я вже не відчував, а ту ж таки нудкість.

От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.

— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.

— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!

— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.

Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.

— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.

Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…

Відчинилися двері, знову прийшла дружина. Цього разу вона буде атакувати мене без присутності дочки. Я не повертаюся, стою спиною до неї, ніби мене й