Читати книгу - "Спокута"

— Його знайду.

— Ти цього не зробиш.

— Я його вб'ю.

А потім:

— Пора йти.

Ще стільки треба було сказати! Але їх, здавалося, виснажила чи то присутність Брайоні, чи то тема. Або їм просто хотілося побути наодинці. Хай там як, але стало зрозуміло: зустріч добігає кінця. Увесь інтерес було вичерпано. Хай усе зачекає, доки Брайоні не напише листа. Роббі виніс зі спальні однострій і кашкет. Брайоні помітила капральські нашивки.

— Він недоторканний,— казала йому Сесилія.— Вона його покриватиме завжди.

Кілька хвилин вона шукала свою продовольчу книжку. Нарешті здалася та сказала Роббі:

— Точно лишила у Вілтширі, у котеджі.

На виході, тримаючи двері, пропускаючи сестер, Роббі мовив:

— Гадаю, нам слід вибачитися перед матросом Гардменом.

Коли вони спустилися й минали хазяйчину вітальню, місіс Джарвіс звідти не вийшла. По радіо награвали кларнети. Коли Брайоні вийшла у парадні двері, їй здалося, що вона переступила в інший день. Відчувався дужий вітер, і обриси вулиці стали різкішими — ще більше світла, ще менше тіні. На тротуарі не було достатньо місця, щоб іти утрьох. Роббі й Сесилія йшли під руку позаду Брайоні. Натерта п'ятка Брайоні терлася об устілку черевика, але дівчина була сповнена рішучості не показувати, як вона кульгає. Їй здавалося, що на неї дивляться з усіх вікон. Якоїсь миті вона озирнулась і сказала, що й сама дійде до метро. Але вони наполягали. Дорогою їм треба дещо купити для Роббі. Далі йшли мовчки. Навіть дріб'язкова балачка — не вихід. Брайоні знала, що не має права питати в сестри нову адресу або цікавитися в Роббі, куди він поїде потягом, чи про котедж у Вілтширі. Чи не звідти дзвіночки? Звісно, там була ідилія. Не могла вона і спитати, коли вони знову побачаться. Разом на всіх — у неї, сестри й Роббі — була тільки одна тема, вкарбована у непоправному минулому.

Вони стояли біля станції «Белгем», яка за три місяці, після жахливих раптових бомбардувань, уславиться на весь світ. Навколо тонкою цівкою рухалися суботні покупці, примушуючи їх мимоволі тулитися ближче. Вони холодно попрощалися. Роббі нагадав Брайоні, щоб узяла гроші, коли піде до нотаріуса. Сесилія веліла не забути взяти їхні адреси до Суррею. Потім усе скінчилося. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але лишилася ще одна річ, якої вона не сказала.

Вона повільно заговорила:

— Мені дуже, дуже шкода. Я завдала вам такого жахливого лиха.

Вони не відривали від неї очей, і вона повторила:

— Мені дуже шкода.

Це звучало безглуздо і нерозмірно завданій шкоді — начебто вона перекинула горщик з чиєюсь улюбленою рослиною чи забула про день народження.

— Просто зроби все, про що ми попросили,— тихо мовив Роббі.

З оцим «просто» речення прозвучало майже миролюбно, але ще не зовсім.

Вона сказала «звісно», розвернулася й пішла геть, свідома, що вони спостерігають, як вона заходить до зали і прямує до кас. Вона сплатила проїзд до «Ватерлоо». Коли ж підійшла до турнікетів і озирнулася, їх уже не було.

Показавши квиток, вона пройшла у брудному жовтому світлі до гуркітливого й рипучого ескалатора, і він повіз її вниз, овіюючи штучним вітром з темних надр, подихом мільйона лондонців, охолоджуючи їй обличчя й шарпаючи плаща з каптуром. Вона стояла нерухомо, дозволяючи нести себе вниз, вдячна, що долає відстань без болю у п'ятці. Брайоні була здивована, як безтурботно почувається, але в душу закрадався й легкий сум. Чи це розчарування? Вона ніяк не чекала, що їй пробачать. Те, що вона відчувала, більше нагадувало ностальгію, тільки невідомо за чим. Але їй було сумно лишати сестру. Їй бракуватиме сестри — точніше, сестри з Роббі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не знищили цього почуття. Ці думки заспокоювали її, коли вона спускалася ще глибше у підземку. Як Сесилія поглядом стримувала його. Яким ніжним був її голос, коли вона виривала Роббі зі спогадів про Дюнкерк, про шлях, який туди вів. Вона так говорила іноді до Брайоні — коли Сесилії було шістнадцять, а молодшій сестрі — шість, і тій було погано. Або вночі, коли Сесилія приходила врятувати її від жахливого сну і забрати до себе в ліжко. Говорила майже такі самі слова: «Прокинься. Це лише поганий сон. Брайоні, прокинься». Як легко забулася та беззастережна родинна любов! Брайоні у туманному брунатному світлі ковзала вниз, майже на саме дно. Інших пасажирів не було, а повітря зненацька стало непорушним. Вона заспокоїлася, усвідомивши, що їй треба робити. Усе разом — відвідування батьків і написання офіційного листа — забере небагато часу. А решту дня вона буде вільна. Вона знала, чого від неї вимагається. Не просто листа, а нового твору, спокути, і вона готова почати.

Б. Т.

Лондон, 1999

Лондон, 1999

Який дивний був час! Сьогодні мій сімдесят сьомий день народження, і я вирішила востаннє завітати до бібліотеки Імператорського військового музею у Ламбеті. Ця книгозбірня пасує особливо стану моєї душі. Читальна зала розташована просто під склепінням будівлі, де раніше була Королівська лікарня при Віфлеємській каплиці — колишній Бедлам. Там, де стражденні колись возносили молитви, тепер збираються вчені досліджувати колективне божевілля війни. По обіді рідня має прислати по мене автомобіль, а тим часом я вирішила розвіятися, уточнюючи останні деталі, й попрощатися з архіваріусом і товариськими швейцарами, які всі ці зимові тижні супроводжували мене в ліфті вгору та вниз. Також я маю здати в архів дюжину довгих листів від старого містера Нетла. Вважаю, що зробила собі подарунок на день народження: проведу годину-дві, вдаючи заклопотаність і вирішуючи дрібні домашні проблеми, які теж входять до вимушеного, небажаного прощання. З таким само настроєм я вчора вдень працювала в себе у кабінеті; тепер чернетки впорядковані й датовані, ксерокопії джерел підписані, узяті з бібліотеки книжки вже можна повертати, все розкладене по відповідних теках. Я завжди любила насамкінець як слід навести лад.

Було дуже холодно і сльотаво, а я була не в гуморі, щоб їхати на громадському транспорті. Я взяла таксі від Регентського парку, і коли машина огинала центр Лондона, я думала про тих злощасних в'язнів Бедламу, які колись були мішенню розваг — і з жалістю думала про себе, бо незабаром мушу приєднатися до їхніх лав. Результати мого медичного огляду готові, і я пішла до лікаря, який казав учора вранці забрати їх. Новина не втішає. Він