Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Зову його я Бóня й ховаю від усіх,

Із Бонею ніколи не сумно нам без них.

Граюся в дитячій чи в ванні із водою —

Боня зáвжди поруч, він завжди´ зі мною.

Татко мій розумний, кмітливий чоловік,

Мамунечка найкраща на цілий білий світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Ніхто із них не бачить, що в мене є Боня´.

Бóня не змовкає — він говорити звик.

Буває, щось як скаже, писклявий вийде крик,

А інколи так люто як заричить — страшне`!

Як хворе має горло, то просить він мене.

Татко мій розумний, кмітливий чоловік,

Мамунечка все знає про цілий білий світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Ніхто із них не знає, що в мене є Боня´.

Ми з Бóнею гасаєм, як леви, у парку,

Як тигри, залягаєм спіймати дичину;

Як слоненя спокійний, не плаче він ніколи

Хіба як мильна піна у очі йому коле.

Татко мій розумний, татковий чоловік,

Мамуня — як всі мами, якими повний світ,

А няня — просто няня, зову її я Ня,

Усі вони прекрасні, та Боні не рівня´.

Не жадібний, та любить цукерки він смачні.

Тому завжди прошу я давати мені дві:

«Ой, Боня теж не проти. Дайте ще одну!»

А потім сам з’їдаю — його зуби бережу.

Погрався би я з татом, та вдень його немає,

Погрався би із мамою, але й вона зникає,

Із нянею сварюся, як треба чистить зуби,

А Боня — завжди Боня, не зникне він нікуди.

Алан Мілн, «Нам виповнилося шість»70

Цікаво, чи можна феномен уявного друга віднести до ілюзій вищого порядку, відмінних від звичайних рольових образів, яких часто вдають діти? Мій особистий досвід не допоможе відповісти на це запитання. Як і багато батьків, моя мама записувала в спеціальний щоденник моє дитяче белькотіння. Крім простих прикидань (зараз я людина на Місяці… акселератор… вавилонянин), схоже, що я полюбляв прикидання другого порядку (я — сова, яка прикидається водяним колесом), котрі інколи бували рефлексивними (зараз я — маленький хлопчик, який прикидається Річардом). Не пригадаю, щоб я по-справжньому вірив у якусь із цих ролей, як, мабуть, не вірять у них і всі інші діти. Проте в мене не було свого Боні. Якщо вірити спогадам дорослих про дитинство, принаймні дехто з них мав уявних друзів, в існування яких щиро вірив, а в декого ці друзі навіть поставали перед очима, ніби наяву, у вигляді чітких, наочних галюцинацій. Припускаю, що феномен Боні, притаманний дітям, може виявитися вдалою моделлю для пояснення теїстичних вірувань у дорослих людей. Не знаю, чи досліджували його психологи під таким кутом зору, але впевнений, що це перспективний напрямок роботи. Супутник і повірник, Боня на все життя — це, безперечно, одна з функцій, яку виконує для людей Бог; і одна з ніш, яка може залишитися вакантною, коли він їх покидає.

Ще одна дитина, цього разу дівчинка, розповіла про «пурпурового чоловічка», який їй ввижався як реальна, видима істота, з’являючись із повітря під звук приглушеного дзенькання. Він часто навідувався до неї, особливо коли вона почувалася самот­ньою, але з віком візити рідшали. Одного разу, незадовго до того, як вона пішла в дитячий садок, пурпуровий чоловічок з’явився під звук свого звичного дзенькання і повідомив, що більше не приходитиме. Новина засмутила дівчинку, але чоловічок заспокоїв її, що вона вже старша й не потребуватиме його допомоги надалі. Їм доведеться розлучитися, щоб він міг доглядати за іншими дітками. Але наостанок він пообіцяв, що обов’язково з’явиться, тільки-но їй по-справжньому знадобиться його поміч. І таки дотримався слова, навідавшись до неї через багато років уві сні, коли дівчинка переживала психологічну кризу, не знаючи, чому присвятити своє життя. Зненацька двері її спальні прочинилися і через них у кімнату вкотився візок, навантажений книгами, який штовхав… пурпуровий чоловічок. Вона витлумачила цей сон як пораду вступати до університету. Дослухавшись до неї, вона ніколи про це не пошкодувала. Від цієї історії мені сльози навертаються на очі. Мабуть, вона впритул наближає мене до розуміння тієї ролі, яку беруть на себе уявні боги в житті людей, втішаючи їх та підтримуючи в тяжку годину такою потрібною порадою. Навіть істота, яка існує винятково в уяві, може здаватися дитині цілком реальною, даючи їй реальний комфорт і добру пораду. У певному сенсі, вона навіть має переваги: уявні друзі (як і уявні боги) завжди мають вдосталь часу й терпіння, щоб повністю присвятити себе тому, хто їх потребує. До того ж вони дешевші й доступніші, ніж психіатри чи психологи.

Чи може бути, що боги в ролі розрадників і порадників еволюціонували з таких собі дитячих «Бонь» в процесі так званого «педоморфозу»? Педоморфоз — це збереження в дорослого організму дитячих ознак. Наприклад, у собак-пекінесів педоморфні морди: їхні дорослі особини мають вигляд цуценят. В еволюції цей процес добре відомий. Ним, зокрема, прийнято пояснювати формування таких ознак сучасної людини, як наші опуклі лоби та малі щелепи. Еволюціоністи порівнюють дітей із дитинчатами великих мавп, адже, як відомо, дитинчата шимпанзе й горил більш схожі на людей, ніж дорослі особини. Чи могла релігія з’явитися в результаті того, що від покоління до покоління відбувалося поступове відтягування моменту, коли діти прощалися зі своїми «Бонями» — аналогічно до того, як у нас у ході еволюції уповільнювався процес випрямлення лоба та зростання щелепи?

Для повноти аргументу вважаю за потрібне розглянути можливість протилежного процесу, за яким не стародавні боги постали з «Бонь», а «Боні» постали зі стародавніх богів. Такий варіант мені здається значно менш вірогідним. На роздуми про нього мене наштовхнула книга американського психолога Джуліена Джейнса «Виникнення свідомості в процесі руйнування двокамерного розуму», ідеї якої не менш дивні за її назву. Це той тип книг, які виявляються або цілковитим непотребом, або геніальним відкриттям, яке на багато років випереджає науку, — і третього не дано! Схиляюся до першого варіанта, але поки що забігаю наперед.

Джейнс відштовхується від того, що в багатьох людей процес мислення відбувається у вигляді своєрідного діалогу між «собою» та іншим співрозмовником усередині голови. Зараз ми розуміємо, що обидва «голоси» наші, а якщо не розуміємо, то потрапляємо в категорію психічнохворих. Така доля ненадовго випала Івліну Во. Будучи людиною, яка ніколи не перебирає словами, він у розмові з другом пояснив: «Не бачив тебе давно, бо до мене майже нікого не пускали. Не знаю, чи чув ти, що я був здурів». Одужавши, Во написав роман «Випробування Гілберта Пінфолда», в якому описав пережиті ним галюцинації та внутрішні голоси.

Джейнс висловив думку, що десь до 1000 року до н. е. люди загалом не розуміли, що другий голос — голос Гілберта Пінфолда — також належить їм. Вони думали, що це до них звертається бог: скажімо, Аполлон, Астарта, Ягве або, що вірогідніше, який-небудь домашній бог, роздаючи поради або накази. Джейнс навіть локалізував голоси богів у протилежній півкулі мозку від тієї, яка контролює усне мовлення. «Руйнування двокамерного» розуму, на думку Джейнса, — важлива історична трансформація. У цей період людям дійшло, що до них говорять не зовнішні голоси, а внутрішні. Джейнс навіть вважає цю історичну подію датою народження